— Дай я тобі поможу, — сказав Пхик і схопився за скриньку з переметом.
Він шарпонув її, човен похитнувся, і перемет наполовину розсипався по човні, заплутавшись у кочетах і в якорі.
— Гарна робота, — сказав Хропик. — Дуже гарна. Матроси, зберігайте спокій у човнах і так далі. А найперше поважайте працю інших. Еге ж.
— Ти навіть не лаєш його? — здивувався Гемуль.
— Лаю? Я? — Хропик понуро засміявся. — Хіба капітан має щось казати? Ніколи. Нехай перемет лежить так, як є, щось та зловиться.
І Хропик заліз під кормову дошку й натяг на голову брезент.
— Ото лиха година! — сказав Мумі-троль. — Бери весла, Мумрику, зараз ми щось зробимо. Ти осел, Пхику.
— Авжеж, — вдячно погодився Пхик. — З якого кінця почнемо?
— З середини, — сказав Мумі-троль. — Але не вплутай туди ще й хвоста.
Мумрик-Нюхайлик поволі вивів «Шукача пригод» у море.
Поки вони ловили рибу, Мумі-мама вешталась по хаті й почувала себе пречудово. В садку лагідно шепотів дощ. Скрізь було тихо й спокійно.
— Як усе гарно ростиме, — сказала Мумі-мама сама до себе. — О, як добре, що діти в печері!
Вона вирішила трохи прибрати й почала визбирувати порозкидані шкарпетки, шкірки з яблук, якісь камінці, шматки кори та всякий інший непотріб. У музичній скриньці Мумі-мама знайшла кілька папоротей, що їх Гемуль забув засушити. Вона зв’язала їх докупи, дослухаючись до шепоту дощу.
— Як усе гарно ростиме! — знову сказала вона і неуважно впустила папороті з лап.
Пучечок упав просто в диво-капелюх, проте Мумі-мама не помітила цього. Вона подалася до своєї кімнати трохи відпочити, бо нічого так не любила, як спати під шелест дощу.
А в морі Хропиків перемет ловив рибу. Він лежав уже дві години, і Хропка гинула з нудьги.
— Постривай, ще буде цікаво, — втішав її Мумі-троль. — Бо ж на кожен гачок щось зловиться.
Хропка стиха зітхнула.
— Та вже добре хоч те, що опускаєш гачок і на ньому півсебелика, а витягаєш цілого окуня, — сказала вона. — І знаєш, що то цілий окунь.
— Або зовсім нічого! — сказав Мумрик-Нюхайлик.
— Або ж бичок, — додав Гемуль.
— Жінки в риболовлі нічого не тямлять, — зробив висновок Хропик. — Можна тягти. І щоб мені ніхто не кричав. Спокійно! Тягніть поволі!
З води з’явився перший гачок.
Він був порожній.
Другий також порожній.
— Це свідчить, що риба потягла в глибину, — пояснив Хропик. — І що вона величезна. Ану сидіть тихо!
Він витяг четвертий порожній гачок і сказав:
— Якась хитра бестія. Поз’їдала нашу принаду. Ото, мабуть, велика, аж страшно!
Всі поперехилялися через облавок і вдивлялись у чорну глибину, де звивався перемет.
— Як ти думаєш, що то за рибина? — запитав Пхик.
— Щонайменше Мамелюк, — сказав Хропик. — Гляньте, ще десять порожніх гачків.
— Ха-ха-ха! — засміялася Хропка.
— Не регочи, — сердито гримнув брат, і далі витягаючи гачки. — Цитьте, а то злякаєте рибину!
Вони вкладали перемет у скриньку. Клапті морської трави, водорості. І жодної рибини. Хоч би тобі однісінька!
Раптом Хропик закричав:
— Дивіться! Він тягне! Присягаюся, що він тягне!
— Хто, Мамелюк? — запитав Пхик.
— Тепер не розгубіться, — звелів Хропик з войовничим спокоєм. — І ні пари з уст! Ось він пливе!
Натягнений перемет послабився, але далеко внизу, в темно-зеленій глибині, полискувало щось біле. Чи то не білий Мамелюків живіт? З таємничого морського дна, наче гірський кряж, щось здіймалося вгору… Щось велике, загрозливе, нерухоме. Зелене, вкрите мохом, наче стовбур велетенського дерева, воно ковзнуло під човном.
— Сачок! — крикнув Хропик. — Де сачок?
Тієї миті повітря сповнилось гуркотом і білою піною. Могутня хвиля підняла «Шукача пригод» на гребінь і розкидала перемет. Тоді раптом знову стало тихо.
Тільки порваний перемет сумно подзенькував об човен і вир води позначав дорогу чудовиська.
— Ти й досі вважаєш, що то був окунь? — запитав Хропик сестру дивним тоном. — Такої рибини я більше ніколи не впіймаю. І ніколи не буду вже по-справжньому веселий.
— Ось тут він порвався, — сказав Гемуль, піднімаючи перемет. — І хай-но хто мені скаже, що волосінь була затонка.
— Ідіть купатися, — мовив Хропик і затулив очі лапою.
Гемуль хотів щось сказати, та Мумрик-Нюхайлик штовхнув його по лапі. В човні запала тиша. Нарешті Хропка обережно озвалася:
— А може, ще раз спробувати? Фалінь напевне не порветься.