Хропик зневажливо пирхнув. Але за хвилину промурмотів:
— А гачок де візьмемо?
— Причепимо твого складаного ножика, — сказала Хропка. — Коли відчинити обидва вістря, і коркотяг, і викрутку, і шило, то щось спіймається.
Хропик відняв лапу від очей і сказав:
— Добре, але нема принади.
— Настромимо пиріжка, — порадила йому сестра.
Хропик хвилину зважував, а його друзі напружено чекали. Нарешті він заявив:
— Якщо Мамелюк їсть пиріжки, то, звичайно, не можна кидати полювання.
Вони міцно прикрутили ножик до фаліня шматком дроту, який Гемуль знайшов у кишені, настромили на ножик пиріжка і опустили у воду. Тоді мовчки почали чекати.
Раптом човном шарпонуло.
— Ц-с-с! — зашипів Хропик. — Клює!
Знову поштовх, уже дужчий. І ще один, такий сильний, що всі покотилися помостом.
— Рятуйте! — крикнув Пхик. — Він поїсть і нас!
Човен занурився провою у воду, але відразу ж випірнув і стрілою помчав у море. Фалінь був натягнений, мов струна, і там, де він заходив у воду, здіймалися два білі вуса з бризок.
— Мамелюкові, мабуть, сподобався наш пиріжок.
— Спокійно! — наказував Хропик. — Спокійно в човні! Хай кожен буде на своєму місці!
— Аби він тільки не пірнав, — сказав Мумрик-Нюхайлик, добравшись рачки до прови.
Але Мамелюк плив рівно, все далі й далі в море. Скоро вже берег здавався їм тільки тоненькою смужкою.
— Як ви думаєте, скільки він зможе отак гнатися? — спитав Гемуль.
— В крайньому разі ми переріжемо мотузку, — сказав Пхик. — А то ми дуже ризикуємо!
— Нізащо! — вигукнула Хропка й тріпнула гривкою.
Мамелюк майнув у повітрі своїм могутнім хвостом, повернувся і поплив назад до берега.
— Тепер він уже мчить трохи повільніше! — втішився Мумі-троль, що стояв навколішки на кормі й стежив за кільватером. — Він починає стомлюватися!
Мамелюк стомився, але став ще лютіший. Він смикав за мотузку, кривуляв сюди й туди, мало не перевертаючи човна.
Часом Мамелюк спинявся, щоб обдурити їх, тоді кидався вперед так швидко, що хвилі здіймалися понад провою. Мумрик-Нюхайлик витяг свою гармонію і заграв мисливську пісню. Решта всі почали пристукувати йому в лад по помості. І ти ба! Тієї миті Мамелюк виринув догори животом.
Більшої здобичі годі було й уявити. Якусь мить вони мовчки дивилися на рибину, тоді Хропик сказав:
— А все-таки я його спіймав.
— Атож! — гордо потвердила його сестра.
Поки вони тягли Мамелюка до берега, дощ припустив ще дужче. Гемуль змок до нитки, а Мумриків капелюх геть утратив свою форму.
— В печері тепер дуже мокро, — сказав Мумі-троль, що сидів біля весел і тремтів з холоду. — Може, мама хвилюється за нас, — додав він по хвилі.
— Ти вважаєш, що нам треба помаленьку рушати додому? — запитав Пхик.
— Так, і показати рибину, — відповів Хропик.
— Вертаймось, — погодився Гемуль. — Часом хочеться чогось незвичайного: послухати страшну історію, змокнути, опинитися в небезпеці і самому дати собі раду. Але як незвичайне триває довго, воно набридає.
Вони підклали під Мамелюка дошку й гуртом понесли його лісом. Роззявлена Мамелюкова паща була така велика, що чіплялася зубами за дерева, а важив він так багато кілограмів, що їм доводилось відпочивати на кожному повороті. А дощ ішов дедалі густіший і густіший. Коли вони дійшли до долини Мумі, то через дощ не видно було й будинку.
— Ми його тут залишимо, — запропонував Пхик.
— Нізащо! — обурився Мумі-троль.
І вони понесли рибину садком. Раптом Хропик спинився і сказав:
— Ми заблукали.
— Що ти мелеш! — обурився Мумі-троль. — Он бачиш нашу повітку, а ось місток.
— Бачу, а де хата? — запитав Хропик.
Дивно, дуже дивно. Хата кудись зникла. Її не стало, просто як не було. Вони поклали Мамелюка на золотий пісок перед ганком. Тобто, ганку теж не було, а натомість…
Але спершу треба пояснити, що сталося в долині Мумі, поки вони ловили Мамелюка.
Коли ми недавно згадували про маму Мумі-троля, вона збиралася спати. Та перед тим вона зв’язала в пучечок Гемулеві папороті і ненароком упустила їх у диво-капелюх. Краще б вона була взагалі не прибирала!
Бо як будинок поринув у післяобідній сон, папороті в капелюсі почали рости чарівним способом.
Вони поволі висунулися з диво-капелюха й поповзли по підлозі. Витке пагіння полізло на стіни, почіплялося за фіранки та жалюзі, проникло крізь щілини, кватирки і шпарки на ключ. У вологому повітрі з неймовірною швидкістю розпукувалися квітки й дозрівали овочі. Розкішні бруньки витикалися на ганок, виткі рослини обмотали ніжки столу й звисали з лампи, мов клубки гадюк.