Всяке зілля заполонювало будинок, шурхотіло, розростаючись, часом чувся легенький луск, коли розпукувалася якась велетенська квітка чи падав на килим плід. Проте Мумі-мама, гадаючи, що то просто дощ, поверталася на другий бік і навіть не розплющувала очей.
А в сусідній кімнаті сидів Мумі-тато й писав свої мемуари. «Відтоді, як я збудував пристань, не сталося нічого цікавого», — виводив він, а сам згадував про своє дитинство. І ті згадки так зворушили його, що він мало не заплакав. Він був незвичайною, обдарованою дитиною, якої ніхто не розумів. А коли підріс, його так само не розуміли. Лихо та й годі! Мумі-тато писав і думав, як усі каятимуться, коли прочитають його мемуари. Від цих думок він знову повеселішав і сказав сам до себе:
— Так їм і треба!
Тієї миті згори впала слива й залишила на папері велику пляму.
— Присягаюся своїм хвостом! — вигукнув Мумі-тато. — Ви вже дома?
Та коли він обернувся, то побачив не дітей, а буйні зарості, всіяні жовтими плодами. Він схопився на ноги, і відразу додолу посипався град слив. Під стелею розгалужувалося могутнє віття, що росло на очах і тяглося зеленим пагінням у напрямку вікна.
— Агов! — гукнув Мумі-тато. — Вставай! Ходи сюди!
Мумі-мама враз схопилася і вражено обвела очима свою кімнату, повну білих квіток. Вони звисали зі стелі на тоненьких стебельцях, оточені віночками з листя.
— О, які гарні! — зраділа Мумі-мама. — Це їх, мабуть, поначіпляв Мумі-троль, щоб потішити мене.
Вона обережно прогорнула ту квіткову завісу і встала з ліжка.
— Агов! — кричав за стіною Мумі-тато. — Відчини! Я не можу вийти!
Та Мумі-мама дарма пробувала відчинити двері. Товсте гілля витких рослин безнадійно забарикадувало їх. Тоді вона вибила шибку в тих дверях, що виходили на ганок, і на превелику силу вилізла через дірку. На ганку росли фігові кущі, а вітальня обернулася на справжній бір.
— Ой-ой-ой! — забідкалася Мумі-мама. — Це, певне, знову той капелюх.
Вона сіла долі й заходилась обмахуватися пальмовим листком.
З ванної кімнати, що геть заросла папороттю, визирнув Ондатр і сказав плаксивим голосом:
— Ось вам наслідки дурної забаганки збирати рослини! Я ніколи не довіряв Гемулеві!
Крізь димар повитикалися ліани, поповзли вниз по даху і вкрили будинок буйним зеленим килимом.
А надворі, на дощі, стояв розгублений Мумі-троль і дивився на величезну зелену купу, де безперестанку розпукувалися квіти й достигали плоди — з зелених ставали жовті, а з жовтих червоні.
— Принаймні будинок стояв тут, — сказав Пхик.
— Він усередині, — сумно озвався Мумі-троль. — Ніхто з нього не зможе вийти, і ніхто не зайде туди. Все пропало!
Мумрик-Нюхайлик ходив навколо й зацікавлено принюхувався. Жодного тобі вікна, жодних дверей! Тільки густий буйний килим заростів. Він учепився за гіллячку й шарпнув її. Гіллячка подалася, мов гумова, і скинула йому з голови капелюха, зачепившись за нього.
— Знову чари, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Уже аж набридло.
Тим часом Пхик нишпорив коло зарослої веранди.
— Віконце в підвалі! — вигукнув він. — Віконце відчинене!
Мумі-троль кинувся до віконця й зазирнув у темний підвал.
— Лізьмо! — рішуче сказав він. — Але мерщій, поки воно не заросло!
Вони один по одному спустилися в підвал.
— Чекайте! — крикнув Гемуль, що був останній. — Я не влажу!
— То лишайся надворі й стережи Мамелюка, — сказав Хропик. — І можеш узяти собі цілий будинок до колекції.
Поки сердешний Гемуль невдоволено бурмотів щось про дощ, всі пробралися в будинок східцями з підвалу.
— Нам пощастило! — зрадів Мумі-троль. — Двері не замкнені. Бачите, часом добре бути недбалому!
— Це я забув їх замкнути, — заявив Пхик, — отже, похвала належиться мені!
Їх зустріла дивна картина. Ондатр сидів на сучку дерева і їв грушу.
— Де мама? — спитав Мумі-троль.
— Пробує видобути тата з кімнати, — понуро відповів Ондатр. — Сподіваюся, що для Ондатрів на небі приготовано гарний рай, бо мені скоро буде кінець.
Вони прислухалися. Хтось так гупав сокирою, що навколо них аж листя тремтіло. Нарешті щось упало й почувся радісний крик. Мумі-тато опинився на волі!
— Мамо! Тату! — крикнув Мумі-троль, пробираючись крізь зарості до сходів. — Що ви вкинули в капелюх, поки нас не було?
— Так, любий синку, — сказала Мумі-мама, — це знову той капелюх! Але ходи сюди. Я бачу в спальні кущ ожини!