Але звідти не чутно було ні звуку. Тоді він висунув шухляду, щоб поглянути, чи, бува, Чубслю й Махслю вже не вкрадено, і побачив, що вони спокійно сплять, а біля них стоїть валізка.
— Мабуть, і ми підемо спати, — сказав він. — Але захопіть зброю!
Схвильовані й збуджені, всі подалися до своїх ліжок, і невдовзі в будинку стало тихо. Тільки гасова лампа самітно горіла на столі у вітальні.
Минула дванадцята година. Вибило першу. Десь після другої Ондатр прокинувся й захотів вийти надвір. Він потупав сонний верандою і вражено спинився перед канапою, що підпирала двері. Канапа була досить важка.
— Що їм тільки не спадає на думку! — промурмотів він і заходився щосили відсувати канапу.
І тоді, звичайно, задзеленчав дзвінок тривоги, якого почепив Мумі-тато.
За мить будинок сповнився крику, брязкоту зброї й тупоту. Всі примчали вниз, хто з сокирою, хто з ножицями, хто з каменем, хто з лопатою чи ножем, а хто з граблями, і вражено витріщили очі на Ондатра.
— Де Мора? — запитав Мумі-троль.
— Та це я, — сердито відповів Ондатр. — Я лише хотів вийти прогулятися. І геть забув про ту вашу безглузду Мору.
— Ну то гайда, — сказав Хропик. — Але більше такого не робіть.
Він відчинив навстіж двері.
І тоді… тоді всі побачили Мору. Вона сиділа непорушно перед ганком і дивилася на них круглими, без жодного виразу, очима.
Виявилося, що Мора не надто велика й не дуже небезпечна. Відчувалося тільки, що вона безмежно лиха і здатна чекати скільки завгодно.
А це було страшно.
Нікому не довелося нападати на неї. Вона ще трохи посиділа, тоді зникла в темряві садка. Але там, де вона сиділа, земля геть замерзла.
Хропик зачинив двері й здригнувся.
— Бідні Чубсля й Махсля, — сказав він. — Гемулю, поглянь, чи вони не прокинулись.
Вони справді не спали.
— Мора пішласля? — спитала Махсля.
— Спітьсля спокійносля, — сказав Гемуль.
Чубсля полегшено відітхнула:
— Дякуватисля богусля.
Вони посунули валізку далі в куток шухляди і знову поснули.
— Можна тепер лягати? — запитала Мумі-мама, поклавши сокиру.
— Лягайте, — сказав Мумі-троль. — А ми з Мумриком-Нюхайликом стерегтимемо вас, поки зійде сонце. Але про всяк випадок сховайте свою торбинку під подушку.
Мумі-троль з Мумриком-Нюхайликом сиділи у вітальні до ранку і грали в карти. Тієї ночі Мора більше не з’являлася.
Другого ранку Гемуль зайшов до кухні і стурбовано заявив, що він розмовляв з Чубслею і Махслею.
— Ну, що там у них знову? — зітхнувши, запитала Мумі-мама.
— Мора хоче забрати в них валізку, — пояснив Гемуль.
— Ото потвора! — обурилася мама. — В них того добра нема на що глянути, а вона й те хоче пограбувати!
— Я теж так кажу, — погодився Гемуль. — Але є одна обставина, що ускладнює справу. Та валізка, здається, Морина.
— Гм, це справді ускладнює справу, — сказала Мумі-мама. — Треба побалакати з Хропиком, він на все знаходить раду.
Хропик дуже зацікавився.
— Це незвичайний випадок, — сказав він. — Треба вчинити суд. О третій годині зберімося всі біля кущів бузку й розгляньмо цю справу.
Стояло тепле, сонячне надвечір’я. Пахли квітки, гули бджоли. Садок, у яскравих барвах пізнього літа, був такий гарний, мов букет нареченої.
Ондатрів гамак знову прив’язали між деревами і до нього причепили табличку з написом: «Морин звинувач». Хропик сидів на скриньці й чекав, поки всі зберуться. На голову він натяг перуку з лика, так кожен бачитиме, що він суддя. Перед ним, за переділкою для підсудних, примостилися Чубсля й Махсля і їли вишні.
— Прошу дозволу бути їхнім звинувачем, — сказав Пхик (він не міг забути, як Чубсля й Махсля назвали його старою облізлою мишею).
— Тоді я буду їхній оборонець, — заявив Гемуль.
— А я хто? — запитала Хропка.
— Присяжний засідатель, — сказав їй брат. — Мумі будуть свідками. А Мумрик-Нюхайлик хай веде протокол. Але щоб нічого не пропустив.
— Виникає питання, чому Мора не має адвоката? — сказав Пхик.
— Їй не треба адвоката, — заявив Хропик. — На її боці право. Ви ж самі чули. Ну, годі. Починаємо!
Він тричі стукнув молотком по скриньці.
— Ти щось розумієшсля? — запитала Чубсля.
— Нічогісінькосля, — відповіла Махсля і стрельнула кісточкою в суддю.
— Будете говорити, коли я вас запитаю, — сказав Хропик. — Так або ні. І більше нічого. Ця валізка ваша чи Морина?
— Таксля! — сказала Чубсля.
— Нісля! — сказала Махсля.