Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його вирпи і нести до князя Володимира вість про [сминову невоколу й хвадьство], то не лишить Київський Великий князь без відплати й покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо [да укятиме] припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл. Він знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись ні перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши сина проти рідного батька, — і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої опіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.
Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах не відлучався од князя, завжди був или ньому, ще тоді, як Ярослав вершив свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церкви, прискакавши на цей бік Волхова з далекого Неревського [шиця], де мав свій двір, бадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці — пещено білий, червоногубий, а здоров'я в ньому так і двигтіло.
Виходив із церкви князь, був сірий на обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, влриті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив повз них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіпуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосили бадьорився перед своїм зверхинком:
— Все йде на лад, мій князю! З божою поміччю, князю! Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородському [кійді], де серед кривулястих, вщерть залитих рідким багном вуличок коні брьохали по саме черево, квязь дивився, як [сукяадннки] варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатини. Скрізь, де з'являвся князь, приєднувалися до нього кіївські старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Коснятин непомітно всміхався під [дяшйим] русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.
Коснятин показав князеві готування дарунків для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки Інгігерди до Хольмгардського конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні [куди], соболі, бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвний [тім своїх] власного виробу і привезення аж від сараошгів, [В копиники] готували красну рибу, в солярнях складали діжечки й цебрики просолених лососів, привезе [олоччя], могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній[. Ее] найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам [ринвам], яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.
Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі з дорогими рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був полив'яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було нічого новгородського!
— Не бачу нашого нічого, — повернувся князь до Коснятина. — Чи й не готуєш, посаднику?
Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів руками:
— Та ми ж... Та бач... Хіба, може, в ковниці якісь там неабищиці...
Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав попід пишним усом усміх задоволення.
Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев'яна будівля, верх якої правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.