Кілька десятків здичавілих від самотності, зчерствілих душами чоловіків. Ніколи не стрижені голови, волосся скручено в скуф'ю на потилиці, велетенські чорні й руді бороди, ледве блищать очі за тим заростом і видаються носи. Зустрічаючись, іноки цілують навзаєм руки. Мабуть, ніхто з них не звідав ніколи жіночого поцілунку, а тепер і не звідає більше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жінок, а взагалі будь-якої істоти жіночої статі. Не може тут бути ні курки, ні ослиці, братія не п'є молока, не їсть яєць, гарячі страви заборонені також, щоб не розпалювати тіла. В монастирській трапезній на стіні картина страшного суду, де карають грішників, які об'їдалися й обпивалися за життя. Посеред трапезної — амвон, з якого хтось з іноків під час обіду має читати святе письмо, в той час як братія квапливо ковтає квасолю з оливою а чи овечий сир з сухим хлібом, бо ігумен, що сидить кінець столу, може щомиті задзвонити в підручний дзвінок — і тоді кінець обідові, треба молитися, і нікому нема діла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, єдину тут радість для багатьох, надто ж для тих, що виконують тільки чорну роботу і ніколи не будуть втаємничені у високе мистецтво творіння й здоблення книг.
Сивоокові, який хоч і в поневіряннях та важкій роботі на Какору все ж звик до широкого вільного світу, обитель Святих архангелів видалася гіршою за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усіма монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти і його закопають отам, за кипарисами, під стіною, на крихітному монастирському цвинтарі, де видніється один лиш хрест, а потім, через кілька років, викопають його кістки, відокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик — «костницю», а на черепі напишуть над очними западинами ім'я власника і виставлять поряд з іншими в каплиці. Що напишуть — Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три наймення, одержавши третє після прийняття хреста.
Отут слід сказати про другу неволю, в яку попав Сивоок.
У Какори кожен міг мати свого бога. «За богів ваших і гріхи ваші не відповідаю!» — погукував п'яний купець. Були в нього християни, були визнавці бога Єгови, були мусульмани, найбільше ж було таких, як Сивоок, — поганинів, кожен пильнував своїх богів, дотримувався своєї віри, ніхто нікому не ставав на заваді, ніхто нікого не змушував до послуху, до прийняття своєї віри.
Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня і то без вагань і спротиву, інакше б опинився за брамою монастиря, знов самотній і безсилий серед здичавілої пустелі гір і лісів.
Ігумен закликав Сивоока до своєї келії, посадив на грубий дерев'яний стілець, не став дивуватися, що русич досі не сподобився хрещення, не питав його про бажання, а тільки виклав йому дуже стисло неуникність всемогутньої нової віри. Христос сказав: «Ідіте й научайте всі народи». Святий Мефодій, який розніс велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного північного володаря і велів йому сказати:
«Добре було б, сину, аби дав охреститися добровільно на своїй землі, інакше-бо будеш взятий до неволі і змушений прийняти хрест на землі чужій, згадаєш моє слово».
Ще говорив ігумен, але то вже були тільки відміни того самого, а Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першій могилі його життя, на могилі діда Родима, і ще один хрест — на монастирському цвинтарі, над якимсь бідолахою іноком. Отак жив, метався по світу, десь бився, десь їв і пив, випадком поцілував одну чи й більше жінок, а скінчилося все тим, що став поміж двома хрестами і далі йти нікуди, замкнено твоє життя між цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов оці довколишні гори, що нагнітили, здається, увесь світ.
І от так, караючись у безнадії і безвиході, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще одне наймення — Михаїла, мав тепер носити під грубою вовняною рясою на заяложеній шворці кипарисового хрестика, була тепер у нього нова віра, на яку міг опиратися, як старий на посох, і надіятися, як той на круту гору.
Але радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, і, може, щоб забути цю неволю, відкинути її, так відважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу — здоблення книг і писання ікон на дерев'яних дошках, відкрив у собі здібність, породжену ненавистю, тоді як ігумен Гаврило зумовлював це щіро світленням заблуканого тавра.
Що ж до неволі третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сивоока і навіть не обителі Святих архангелів, а цілого Болгарського царства, через що й вимагає розповіді осібної і докладнішої.