Може, набачившись змалку всього наймерзеннішого від власної матері, Василій назавжди зненавидів людську породу, надто ж — жінок, через що ніколи не одружувався, хоч ходили темні чутки, що останнє з'ясовувалося трохи інакше: мовляв, щомісяця раз або двічі в покої до імператора тайкома приводили вродливих юнаків; мабуть, він страждав од тої розпусної слабості, боровся з нею і не міг збороти, через що втікав із столиці у нові та нові походи, був завжди з воїнами, мився холодною водою, вживав просту їжу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залізо тільки вузький обруч і нараменники з білого золота і золотої в'язі пояс виказували його високе становище. Звісно, таке пояснення завойовницьких походів ромейського імператора може видатися досить поверховим і наївним, але така вже сила пересудів: часто-густо вони затемнюють найважливіші події, а коли взяти до уваги, що бодай найменша істина не дається без певних зусиль, то й стане зрозумілим схильність більшості охоче піддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто — безглуздям.
На той час, коли Василій звелів зупинятися на нічліг у небезпечній тіснині за Траяновими воротами, ще до кінця ніхто не знав імператорового характеру, відали тільки, що заперечувати йому марно. Та й хто б міг заперечувати? В свої тридцять років імператор ще не вважався досвідченим воїном, а недосвідченість завжди породжує впертість. Щоправда, впертість породжується ще в людині тоді, коли немає заперечень навколо; а які ж можуть бути заперечення проти волі найвищої царственості?
Отак з тисячу років тому найдосвідченіші воїни й полководці ромейські не спали ночі, тривожно дослухаючись до крутих стрімнин зрадливих болгарських гір; Самуїл зібрав усю свою силу навколо, дав своїм короткий спочинок на дві-три години і в темряві перед досвітком ударив на ромеїв.
Молодий воєвода сам піднімав зі сну потомлених войників, тихо говорив то там, то там про ворога:
— Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.
А потім перший пішов униз, закликаючи болгар:
— Хайде, хайде, деца!
З тим погуком «хайде, хайде» навалилися звідусіль болгари на тісно збитий табір ромеїв, не дали їм розпростатися, не пустили розпружитися їхній силі, стали нищити крайніх за крайніми, ряд за рядом, в похмурому передсвіті серед дикої звированості людської страшно зблискували мечі, сокири, піднімалися списи, палиці, бойні вила, та все то була здебільшого зброя болгарська, бо ромеї, зім'яті, розгублені, перестрашені, не ставили опору, намагалися виприснути з жахливої пастки, їхніх начальників не було видно, імператорів намет на узвишші болгари захопили вже з першого натиску, так що Василій насилу здолав утекти, ховаючись за велетенські щити з буйволячої шкіри своєї вірменської піхоти, дві тагми якої вдень і вночі неодлучно перебували коло імператора.
Все було втрачено Василієм Другим у тій битві: військо, казна, обоз, честь, тільки злість на болгарів не пропала в понурій душі імператора, а розпалилася ще чорнішим вогнем.
Хто б то міг подумати, що не мине й року після ганебного розгрому коло Траянових воріт, а Василій одержить з тої ж таки Болгарії листа, в якому йому обіцятимуть всіляку поміч, підтримку й любов? Лист був від Аарона Мокрого. Той злякався братової могутності, шашіль заздрощів точив йому душу, він готовий був покласти до ніг ромейського імператора всю свою землю, всі її гори й ліси, всі ріки, поставити на коліна весь народ, аби тільки Візантія помогла йому стати царем Болгарії. Василій мерщій відписав Ааронові, називав його братом, обіцяв усе, що той просив: до свого послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту імператорську печать вартістю в три або й чотири золоті номйсми — вирізнення, що його удостоювався згідно з «Книгою церемоній» імператорового діда Костянтина Багрянородного хіба що найсвятіший римський папа — духовний отець імператора; якщо ж брати світських повелителів, то така печать належалася: високоповажному, найблагороднішому і знатному повелителю агарян — халіфу Багдадському, еміру Єгипту, двом вірменським государям — царю царів Вірменії і правителю Вашпукарана, а ще царю Іверії, що носив візантійський титул куропалата, потім ексусіократору Аланії, і от до них мав долучитися він, Аарон Мокрий, в недалекому майбутні ньому цар Болгарії, божою милістю государ всехристиянського народу болгар, василевс і духовний брат всемогутніх імператорів Візантії.