Мабуть, обізвалося все те у Василії Другім, підхопив він порожній мішок свого великого предка і не міг тепер повертатися назад до столиці, не заповнивши того династичного мішка, бо вже й так витратив на те тридцять літ свого життя. Але, успадкувавши від свого предка впертість і затятість, він не мав жодної крихти хитрощів, на які той був здатен, якщо й не у військовій справі, то бодай у боротьбі за власні вигоди. Сподівався тільки на силу, брав завжди силою, хотів і тут вирішити все тупим биттям у стіну, і ніхто не міг відраяти імператора від хибного заміру.
Та знов, як тридцять літ тому під Средцем, пробився в імператорський намет посивілий, порубаний у битвах, досвідчений і вихитрений Никифор Ксифія, колись протоспафарій, а тепер пловдивський стратиг, і сміливо сказав імператорові:
— Тут не проб'ємося. Треба, щоб хтось знайшов обхідний шлях.
І як там, під Средцем, ненависно поглянув на нього Василій, бо ніхто не смів втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потім сказав, і слова його падали повільні і важкі:
— Візьмеш мерію стратіотів і через чотири дні вдариш болгарам у спину. Інакше — будеш осліплений.
Ксифія вклонився й вийшов з намету. Він ще не знав, чи можна обійти Беласицю, чи хоч ящірка переповзе через це непрохіддя, ніхто не штовхав його до мелення язиком перед імператором, але відступатися тепер було пізно, і він повів п'ять тисяч стратіонів у дикі гори, а через п'ять днів ударив захисникам Самуїлової стіни в спину, і болгари, з якими не було ні царя, ні царського сина, розгубилися, а тут ще з другого боку водночас усім військом пішов на приступ імператор, і клекотнява страшної битви піднялася з тісної клісури до суворих мовчазних вершин, битва була нескінченно довга, але ще довший був літній день тисяча чотирнадцятого року червня дванадцятого індикта, до вечора все скінчилося, хто поліг убитий, хто виприснув з мертвої ромейської пастки, а багатотисячне Самуї-лове військо, яке вціліло, було затиснуте між кам'яною стіною і Струмешницьким болотом, роззброєне, війська вже не існувало, на мізерному клаптикові политої кров'ю землі скупчилося кільканадцять тисяч зранених, знівечених, змучених, згорьованих людей, зданих на милість переможця.
Торжество переможця? Вдоволення від виграної битви? Зверхність над поконаними? Можна б перелічувати безліч відчуттів, переживаних великими й малими звитяжцями у великих чи Малих війнах і битвах. Але тут ішлося не про звичайну війну, і переміг у ній не просто полководець чи володар — восторжествував заклятий ворог цілого народу, і нічого не мав він у своїй понурій душі, окрім нез'ясованої, як і його багатолітня ворожнеча до болгар, жадоби помсти.
Василій покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що прославився не так доблестю, як жорстокістю до поконаних, і про віщось довго з ним говорив без свідків, яких завжди намагався уникати, пам'ятаючи слова полководця Варда Скліра, який багато разів пробував дістатися на імператорський трон, а потім, востаннє розбитий Василієм, прийшов у намет до імператора, сивий, майже осліплий від старощів і важких походів, і сказав своєму ворогові і побідникові: «Нікому не довіряйся і лиш небагатьом відкривай свої задуми».
І тої ночі Василій відкрив свій найлихіший з усіх відомих у діях Візантії задумів самому лиш Куцукусу, але згодом про нього мав довідатися цілий світ.
Катепан Куцукус з'явився другого дня в червоній накидці поверх свого звичного одягу, і це показувало, що його наречено главою всіх катів ромейського війська. Потім він зібрав під свою оруду катів, присяжних і просто охочих, взяв у поміч кілька тагм війська, в долині Ключа розпалено величезні вогнища з дубових і букових дров, кати стали коло вогнищ, засунули в жар довгі мечі, дворогі вила, а воїни відділили від полонених першу сотню нещасних і погнали туди, де їх ждала невідом'ість.
Ніхто нічого не бачив, не розбирав, від першого нелюдського крику здригнулися серця навіть у найжорстокіших ромейських воїнів, а серед тисяч полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогін, а там, од вогнищ, один з-перед одного рвалися болісні, скаржливі вигуки:
— Майчице! (Мамусю! (Болг.))
— Очите ми! (Мої очі! (Болг.))
— Изгоряха! (Згоріли!(Болг.))
І жахний запах поповз од вогнищ, запах горілої людської шкіри, він виповнював долину, його вже чули полонені коло болота, сягав він і до узвишшя, де височів пишний імператорський намет і де в оточенні почту непорушно стояв ромейський василевс.