Борис проскочив повз етюди московських художників, що мало чим різнилися від етюдів художників київських, трохи помилувався акварельками, які називалися «Моя московська вуличка», але для серця навсправжки нічого не знайшов і подумки пошкодував за марно згаяним часом. Везти аж із самої Москви — і не привезти нічого! Але вчасно схаменувся, бо на виставці щось таки було цікаве для людей, а він у загальній лік не йшов, він мав смак зіпсований, був пересичений мистецтвом, напханий ним по саме нікуди; людина, яка пробує вмістити в собі мистецтво свого народу за тисячу років, неодмінно вибивається з нормального сприймання, це вже якийсь збоченець, якась аномалія, отож йому ліпше забиратися мовчки звідси і не псувати настрою ні самому собі, ні будь-кому іншому, бо якщо він поштовхається тут, то зустрінуться знайомі, почнуть розпитувати, що і як, він щось ляпне різке, і назавтра знов казатимуть: «Там отой Отава таке-е...»
Ішов до виходу з останнього залу. Попереду в кутку, в най-темнішому місці, спинами до нього стояло зо три чи чотири юнаки, він не звернув на них уваги, то могли бути навіть його студенти, яких він одпустив з лекції, щоб ті відвідали виставку, але тепер це не грало ніякої ролі. Коли майже порівнявся з ними, юнаки розступилися і спокійно пішли собі далі вздовж стін, а на місці, яке вони затуляли своїми спинами, під величезним мальовидлом з хвацькими монтажниками (на нього Отава просто не дивився) зовсім непомітна відкрилася раптом невеличка картинка в скромній рамці з погано обструганих паличок, щось там зелене, жовте, червоне на прямокутнику полотна, якісь недбало кинуті фарби, видно, справді недовершений етюд, шкіц до чогось або й просто кілька помахів пензлем — чого не буває на виставках, а ще коли вони звідкись привезені, а ще коли привезені з міста трохи більшого до міста трохи меншого і рукою якогось з авторів мимоволі водить почуття зверхності, бо художникам (посереднім, звісно) завжди чомусь здається, що чим у більшому місті вони мешкають, тим і самі стають більшими.
Отава підійшов ближче до того кутка, глянув на етюд. Там таки щось було. Він став і зовсім упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не відзначався розміром і виразністю, автор мовби навмисне змазав усе, як у модерній фотографії, щоб не всяк і розібрав, що воно там і як замальовано.
Розмазано — зелені лапи велетенської сосни, а може, кедр — це в самому ріжку картини, видно, для створення місцевого колориту. Ще «для колориту» десь на задньому плані з-поміж віття визирає щось гостре — чи то кран, чи сталева конструкція, одне слово, будівництво. Власне ж, на етюді зображено внутрішність великого намету. Ніч. Кілька ліжок. Намет, видно, для дівчат, бо на ліжках, укриті по саме підборіддя, дівчата, жодна з яких не спить, бо й як тут спатимеш, коли в кожної на ліжку, поверх ковдри, в куфайках і в валянках лежать здоровенні хлопці, що прийшли чи то залицятися, чи то женихатися, чи то вимагати любові, на підошвах валянок у них ще сніг, видно, прийшли вони всі разом, змовившись, щоб веселіше й охочіше було, один навіть не здогадався скинути бодай шапку і лежить, наче вбитий на фронті солдат; немає хлопця лише на одному ліжку, але й дівчини там теж немає, вона в самій тільки нічній сорочці, боса, зіщулившись од холоду, переляку й обурення, стоїть коло стовпа, який підпирає намет, і рука її на вимикачеві, тільки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на скрученому шнурі, засвітилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим світлом цю дивну, страшну в своїй невигаданості картину.
Отава глянув на підпис. Чорні, хапливо розмазані літери: Тая Зикова. Жінка. Жінки завжди правдивіші, вони ближче стоять до речей остаточних — народжень, умирань, через те їм не властива чоловіча обережність і намагання приховувати навіть те, чого не слід приховувати. Однак ця жінка була розмашисто сміливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивіться! Знайте! Не заплющуйте очей! Не відвертайтеся!