— Не треба чіпати дитину.
— На жаль, у зоні військових дій...
— Прошу вас припинити, цю розмову, — втомлено промовив Отава, — однаково від мене вам нічого не вдасться добитися. Ніякими погрозами.
— Гаразд, — розвів руками Шнурре, — шкодую, професоре Отава, я зробив- усе, що міг. Проявив максимум терпіння.
— Так. Ви справді виявили гідне подиву терпіння.
— Сподіваюсь усе-таки, що ми ще побачимося, — йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре.
— Може. Але за інших обставин.
— До побачення, — сказав німець. — Ви чуєте: я кажу до побачення.
— Може. — Отава випроваджував його так, ніби сила тут була на його боці, а не на боці штурмбанфюрера.
Коли повертався, зачинивши за німцем вхідні двері, в темному коридорі обійняв його за шию Борис, гаряче зашепотів:
— Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашистюрі
— Ти що — підслухував? — суворо спитав його батько.
— Трішки.
— Хіба я тебе вчив підслухувати?
— Але ж я боявся, що цей тип тобі щось заподіє.
— Ну гаразд, гаразд. Іди спати. Дві безсонні ночі підряд — це вже занадто навіть, для такого жвавого хлопця, як ти.
— Що ти хочеш тепер робити? — спитав син.
— Подумаю. В нас із тобою безліч часу, щоб думати. Поки що ж — до ліжка! На добраніч.
— Добраніч, батьку.
А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Літок. Вони довго шепотіли про віщось з бабою Галею на кухні, потім баба Галя просунула голову до кімнати, де спав Борис, спитала:
— Не спиш?
— Давно не сплю.
— Ну, то піди скажи професорові, що кума казала... Розбили цих бусурманів під Москвою...
— Що-о? — закричав Борис, зіскакуючи з ліжка і підбігаючи до дверей, але баба Галя, знаючи його нестримність, передбачливо сховалася, та ще так швидко, що хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тоді він помчав до кабінету, знаючи, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читав або просто думає, так ніби нічого й не сталося, ніби Київ не окуповано, ніби немає на світі війни... Але ж він не знає найголовнішого!
— Батьку! — щосили закричав Борис, влітаючи до кабінету. — Батьку, наші розбили їх під Москвою і женуть, женуть!..
Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотів цього над усе, ще не осягнув законів військової логіки (коли розбили, то повинні й гнати, переслідувати, — просто керувався своїм хлоп'ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких снігах безпорадно борсаються всі оті жалюгіддя в різнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пілотках з дочепленими навушниками-латочками, з усіма їхніми позументами, нашивками, погонами, відзнаками, з їхніми орлами й черепами.
— Звідки ти взяв? — повернув його до дійсності батько, — Це що — вигадка?
Тоді Борис нарешті трохи заспокоївся і розповів яро бабу Галю і її куму, після чого радісний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетіли з кабінету й побігли до кухні, щоб розпитати куму з Літок, почути від неї самої цю вість, кращої за яку не могло бути ніде на світі.
Кума сиділа, порозпускавши всі свої хустки, розчервоніла попри холод на нетопленій кухні, настрій у неї був такий, нібито вона сама розгромила фашистів під Москвою, а тепер сіла трохи перепочити, щоб гнати їх далі, і з Києва, і з усієї нашої землі.
— А ці ж безбатченки, — казала вона, — забрали в мене битон і аусвайс свій паскудний забрали, кажуть: вже більше нікс, уже до Києва не можна, сиди вдома, бо в Києві встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортів йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже наші їм дали ото під Москвою, а воно мені бреше, що в Києві порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Літках через те... Баби злякалися тепер. Дітей не впускають до Києва. Таке їм під Москвою наші утворили! Хотіла я тому хвашистюрі сказати, що брешеш ти, собако, то тебе під Москвою... та подумала: посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова недоєна... Та й корову ще заберуть... Бо це ж тільки й викручуюся, що німецькому коменданту молоко ношу, хай би він ним залився та подавився!
Всі троє стояли, дивилися на куму з Літок, ніхто не перебивав її, ніхто не перепитував, не цікавився, звідки вона дізналася про події під Москвою, ніхто не піддавав сумніву її звістку, бо кума з Літок сприймалася як посланниця від широкого вільного світу в цьому стероризованому, вмираючому місті; вони повірили б навіть вигадці, аби тільки та вигадка піднімала їх на духу, давала віру в майбутнє, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував події вчорашнього дня, для нього тепер зрозумілою стала зайнятість Шнурре зранку, ввічливість Оссендорфера, раптовий поспіх штурмбанфюрера в намаганні схилити його, Отаву, на виконання їхнього плану пограбування Софії. Так, так, вони вже забігали, мов руді миші, вони вже ладнаються до втечі й звідси, тепер вони особливо небезпечні, бо, втікаючи, намагатимуться забрати з собою найбільші скарби і завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз і треба зробити все, щоб стати їм на заваді, поламати їхні плани, не дати їм нічого, захистити. Кожен на своєму місці. І він теж! Так, як захищав собори від запалювальних бомб. Але тоді було легше, простіше. Там потрібен був тільки пісок та ще безсонні чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?