Він зійшов на хори, обстукав там кожну підпору, кожен відомий йому тайник, оглянув приміщення, де зберігалася фрески, [вяртзані] з стін зруйнованого через його провину Михаїйлівського монастиря; фресок там не було, взагалі нічого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивіз для музею фюрера перші свої здобутки. Що ж, Отава й не здивувався, втрачено більше, тепер ішлося про те, щоб не втратити, може, найголовнишого.
Він забрався аж під куполи, оглянув усі горнища собору, не лякаючись дикого холоду й пронизливих протягів, обмацував кожен підозрілий предмет, розривав кожну купу лахміття, дряпаючи руки, розкидав звалища будівельного мотлоху.
Він проник у підземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися сюди, може, остерігалися мін або засідки, тут міг вільно просуватися тільки він, бо перед його очима відбувалися розкопки, які перервано війною, він сам уперто вимальовував плани софійських підземель, намагаючись відтворити їх у первісному вигляді й тим самим бодай трохи наблизитися до розв'язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай навіть воно давно вже очищене грабіжниками, хай він спізнився на кількасої років, як спізнювалися на цілі тисячоліття всі археологи, які розкопували гробниці єгипетських фараонів, знаходячи в них тільки сліди перебування метких доісторичних злодіїв. Але як знати? Може, як тому англійцеві, що врешті знайшов у Долині Царів запечатану всіма царськими печатями неторкану гробницю Тутанхамона з її золотими саркофагами, йому теж могло б пощастити і його лопата теж вдарилася б о камінь тисячолітнього склепіння, під яким лежать покладені за велінням Ярослава перші книги Київської Русі, і перший, єдино правдивий літопис, і всі записи, що стосувалися спорудження собору і загадкового художника, про якого Отава мав клапоть пергамену з надірваним ім'ям і недописаним словом?
Він стояв у темному, холодному, вільготному підземеллі перед безладним завалом глини, за яким, може, ховався той вимріяний хідник, що вів до святая святих. У такій глині багато літ тому ще молодий Гордій Отава знайшов засмолений горщик, який вріс поміж корінням старезного, безліч разів зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим краєм глинястого київського урвища, половина його коріння вже безпорадно звисала з кручі, він ждав свого кінця, і той кінець прилетів з ураганом і зливою; з-під дуба вимило рештки землі, за яку він тримався, дерево тяжко звалилося набік, вивергаючи з глибини нові маси глини, і тоді хтось побачив ту посудину, затиснуту цупким чорним корінням, немов старечими, але ще міцними в своїй упертості руками, а що в інституті Отава був наймолодший і в таку негоду не хотілося бігти через усе місто за переляканою дівчиною, яка прибігла з криком, що знайшла щось дуже історичне, то й послано саме Отаву.
Дев'ятсот років майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспіранта Гордія Отаву, ніс до нащадків велику тайну, якою знехтувала історія, примхлива й перебірлива. Дяка тому далекому предкові, що керувався в своїх діях ветхозавітною настановою пророка Ієремії: «Возьми сі записі та й зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час». Передержалися не зовсім. Волога проникла навіть крізь-обпалену глину, зіпсувала половину пергамену, вціліло тільки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отаві роботу на ціле життя. І то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всі його пошуки, зіставлення, здогадки, найстрашніше ж — знищити самий собор!
Але він не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софію ще не начинено руїнницькою вибухівкою (видно, їм справді залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава міг спокійніше й розважливіше обдумати свій намір зберегти собор. Передовсім не слід було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тільки здавалося, ніби він використовує радянського професора, насправді ж — використати фашиста самому, перетворити його на мимовільного свого помічника й спільника.
Знову був вечірній візит до штурмбанфюрера, до помешкання академіка Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унікальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сісти в один з вигідних шкіряних фотелів, з насолодою доторкувався до рипучої шкіри: шкіра пахла старим звичним життям, в кімнаті було тепло, бо німці нарешті відремонтували нагрівання для цього будинку, заселеного високими функціонерами, знайдено паливо, і ось сьогодні зранку ця оселя стала одним з осередків блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києві. А фотель так приємно холодив у теплій кімнаті, гарно було б посидіти тут, прикривши очі повіками, подумати про своє. Шнурре ввімкнув «Телефункен», з приймача текла просвітлена моцартівська мелодія, ще десь у Європі знаходилися не зачеплені війною музиканти, і диригент ставав за пульт у незмінному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженості, і скрипалі підсовували під свої Підборіддя складені вчетверо білі хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкінці диригент вдячно потискував руку першій скрипці, вклонявся оркестрантам...