— Так от, — сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо випружившись, ждав, що той скаже, — я оглянув собор...
— І! — не витерпів усе-таки Шнурре.
— В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали...
— Ви про деякі речі, що там зберігалися? — перебив його Шнурре. — Ми їх просто заховали в надійному місці...
Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося.
— Як ви, очевидно, розумієте, — повів він обережно далі, — мені потрібні робітники. Досвідчені реставратори. Люди, що знають свою справу...
— Неодмінно, неодмінно, — покивав головою Шнурре.
— Я не знаю, чи пощастить мені розшукати моїх співробітників, з якими я вів реставраційні роботи перед війною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Києві, чи пішли на фронт, чи, може, вбиті, арештовані...
— Я про це подумав уже, — сказав Шнурре.
— Трохи передчасно. — Отава не мав наміру поступатися будь у чому. — Людей повинен добирати я сам. Раз я відповідаю...
— Мій любий професоре, — Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидві лопатки, — дозвольте нагадати вам, що відповідаю все ж таки я. Звичайно, в свою чергу за безпосереднє виконання відповідаєте й ви, але, є вища відповідальність, тягар якої лягає тільки на мої плечі. Тому я повинен був заздалегідь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхідну кількість людей, це досвідчені, висококваліфіковані реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вмінні і в їхньому працелюбстві...
— Хто ці люди? — стривожено спитав Отава.
— Це прекрасні німецькі реставратори, щоправда, на них солдатські мундири, але тут уже нічого не вдієш, та й не грає ролі, в якому мундирі той, хто виконує свою роботу вміло й ретельно.
— Але мої помічники...
— Про це не може бути мови. Окрім вас, до собору не буде впущено жодного з місцевих жителів! Це святиня мистецтва, і ми не можемо рискувати!
Отава мовчав. Вони не можуть рискувати... Він метався в безвиході. Що робити? Знову відмовлятися? Плюнути цьому есесівському професорові в пику? Кинутися на нього? То й що? Хіба цим порятуєш собор? Уявив себе на чолі бригади єфрейторів-реставраторів. Якщо в Києві є підпільники, вони повинні вистежити його в перші ж дні робіт і вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу високодосвідчених німецьких реставраторів у Софійському соборі! Відкриття унікальних фресок, зроблені професором Отавою з допомогою групи високотехнічних німецьких реставраторів! Тепер усі його зусилля видавалися йому так само наївними, як оті крадіжки мішків з піском в перші тижні війни. Поки він тягав пісок, ждучи фашистів з повітря, вони ввійшли до Києва з землі. Він намагався рятувати собори з покрівлі, а вороги заклали тонни вібухівки в підземеллях, і Успенський собор злетів у повітря, лишився уламок стіни з скорботними постатями фрескових андів. Але відступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївності!
— Гаразд, — сказав, підводячись з нагрітого фотеля, Отава, — не приховаю, що мені прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не мені належить право вирішувати, я можу тільки згоджуватися або ні, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.
— Ви подобаєтесь мені більше й більше, мій любий професоре, — підвівся з свого імператорського стільчика й Шнурре. — Може, ще побудете в мене? Мій Оссендорфер готує холостяцьку вечерю...
— Дякую, мені б хотілося спочити.
— Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранці. Все буде до ваших послуг.
Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, він змертвів. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокаліптичні видіння кінця світу, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед різьбленим іконостасом сімнадцятого століття палахкотіло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягнені в довжелезні, широкі, мов попівські ряси, зеленкуваті шинелі німецькі солдати, наставляли до полум'я руки з розчепіреними пальцями і безладно виспівували:
Warum die Mädchen lieben die Soldaten?
Ja, warum, ja, warum!
Розчервонілі морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кіптява виривається з рухливого кола, твореного цими зловісними постатями; весь собор завмер, в ньому немає того вічного гармонійного руху, який ще вчора оповивав тут професора і його сина, все заклякло й принишкло, навіть відлуння звуків сьогодні немає тут, і слова безглуздої пісеньки, щойно викричані, мовби знов падають назад, до чорно відкритих ротів, до тих ідіотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують їх знову й знову:
Ja, warum, ja, warum!
— Хто тут старший? — вигукнув Отава, пересилюючи верескняві виспіви солдатні. Якась постать відділилася від кола.
— Я професор Отава, — сказав Гордій, — відповідаю за всі роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище і не сміти більше чинити тут таких неподобств. Це — собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навіть найдикіші люди в історії.
По-німецьки слово «собор» звучало багатозначно: «Дом». А. може, то так здалося Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, останній і вічний дім?