Іноки виносили стільки скорботи й печалі, що людськими устами навіть і висловити незмога.
Людина — образ божества, тому повинна прагнути краси первообразної, а вона дається тільки знищенням плоті. Був святий чоловік, що носив не скидаючи кам'яну шапку. А другий обкував себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсім, не лягав і не сідав, а для більшої бадьорості тримав у руках камінь, щоб той своїм падінням будив його, не давав заснути, їжу приймали тільки найпростішу і то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одоліють хворощі, то й зовсім не вживай їжі, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловік, що їв тільки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвіт, приходять і щезають. А чоловік сотворений для небесних благ, тож повинен відчувати відразу до всього земного.
А в князя перед очима стояло тільки земне, хоч що там розповідали монахи. Не чув смороду від немитих странників, бо пахло йому свіжою стружкою звідти, де новгородські теслі стругали дошки для човнів і насадів, і Ярослав сам щодень перелічував нові судна, знав-бо гаразд: іти на Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зуміє все своє військо посадити на кораблеці, то вийде навстріч великому князеві неждано й негадане. Дзвеніли йому молоти в задимлених кузнях, а крізь те дзвеніння пролунювалася гарна та бадьора пісенька:
Кували мечі два ковалі,
Гей, два ковалі да три помагалі,
Да од неділі да й знов до неділі...
А мечі кувалися для простих воїв за день, а для воєвод — і по сім днів. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилі. Коваль другої руки вирівнював і вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечів, поряд з яблуком і перехрестям, чеканив ще звірів а чи птахів.
А потім згадувався зненацька Ярославові чудський божок Тур — мідний ідол у образі чоловіка, що має коняче соромне тіло, бісівські грища довкола Тура посеред снігів, у причаєних пущах. І яке їм було діло у їхніх солодких утіхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жінки, відкидають плотську любов і живуть серед пальм!
З дитинства ненавидячи своє недосконале тіло, прикутий до ліжка, Ярослав крізь віконце вдивлявся в довколишній світ, бачив його буйність, його нестримність у розвагах, його жадобу до втіх і радощів. Може, тоді, в заздрощах, зненавидів усе те і возрадувався, прочитавши у старій книзі про древніх есеїв:
«Хоч у це й важко повірити, протягом тисяч поколінь існує вічний рід, в якому ніхто не народжується, бо відраза до життя серед інших людей сприяє збільшенню їхньої кількості».
Але потім став на ноги, сам спізнав принади життя, для нього стало відкритим і доступним усе суще, відчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чисті розмірковування, бажання намножувалися щодень, князівська влада несла безліч турбот, але дарувала вона й безліч поваб, від яких несила було відмовитися. І ось демони протиріччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далі до святих людей, які несуть з собою божу мудрість. А водночас, спраглий принад життя в найпростішому їхньому виявленні, підштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало страшно, і то тоді намагався замолити гріхи свої. Так і крутився в диявольському колі безвиході. Сказано ж бо в самого бога: «Не буде мій дух переважувати в людині, бо вона — тіло».