Після тої дощової ночі, проведеної в Пеньковій хижі, князь кілька днів постився і молився гаряче й ревно, а потім, коли надворі була ще більша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зірвався посеред ночі просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кінець, до Звіринця, за річку Гзень. В темній хижі ледь жевріли залишки вогнища, Забава спала під глухою стіною, Пенька не було, звично віявся десь по лісах або ж пробував свіжозвареного пива на Загородському кінці. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зі сну неголосно скрикнула, сміялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижі, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на видноті, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, поніс Забаву на руках до коня, посадовив її поперед себе в сідло, сказав хрипко: «Тримайся за мене міцно».
Вона притулилася до нього, він відчув пал її молодого тіла навіть крізь змокрілу одіж, кров у ньому гуділа й клекотала темно й відчаєно, він боявся вже не так за дівчину, як за себе, попросив знову: «Обійми мене за шию!» Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: «Обійми обома руками». Забава засміялася ще тихіше, сказала крізь той бісівський сміх:
«А не маю ж обох». Ярослав не зрозумів спершу. «Як то не маєш?» — «А так. Однорука я. Ліву руку тільки маю. Ведмідь ще малою покалічив». Він не повірив. «Як то? Ти ж була з двома...» Забава сміялася заливчасте й знущальне. «Сліпий був, княже. Засліплений і здурілий».
Він аж одсахнувся од неї. Справді бісівське зілля. Обманює чи, може, так задурила йому голову, що й не помітив тоді? Але ж обіймав її! Билося в нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тіло! І її серце простукувалося просто до його серця. «Ну, обійми мене міцніше хоч однією рукою», — попросив він. Забава послухалась. «З одною рукою ти теж мені люба. Назву тебе Однорукою». Вона сміялася й далі. Кінь обережно ступав поміж темними деревами. «Назву тебе Шуйця, — сказав князь, — ні в кого не буде такого ймення!» — «А мені однаково», — засміялася вона. «Будеш завжди коло мене», — пообіцяв Ярослав. «Чому б мала коло тебе бути?» — «Бо вподобав тебе». — «Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?» — «А куди б ти хотіла?» Ліпше б не питав. Не знав, що викличе в ній тими словами пекельний вибух, який струсне їі тілом, наллє його твердою холодністю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, сміх їй урвався вмить. «Що? — крикнула вона гнівно. — Нікуди! Нікуди, чуєш, князю!» — «Ну, що ти, — спробував він її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, — якщо не хочеш на княжий двір у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, ніхто не відатиме, будеш там...» — «А не буду ж, нігде не буду твоєю підложницею! — крикнула вона майже відчаєно, майже крізь сльози, які теж незбагненними лишилися для князя. — Буду завжди собою, вільною, не хочу нічого від тебе!» Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сідла, втонула в пітьмі, мов у чорній прірві.
- Шуйцю! — злякано якось гукнув Ярослав. — Забаво! Куди? Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.
— Візьми хоч корзно, застудишся! — ще гукнув у безнадію пітьми.
Ні слуху, ні мови.
Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев'яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:
— Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.
Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичаруваний, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев'яних візерунках, а в тому дворі — дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, — старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено: