Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому місце, але жоден не підводиться, бо, по-перше, ліньки, а по-друге, надмірна шаноба зараз ще ні до чого, треба набивати собі ціну. Але набиває собі ціну кожен. Князь теж знає ряди, він і не думає всідатися поруч з цими питухами, він стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокійно позирає туди й сюди, він не гнівається за неповагу, бо тут його гнів пропаде марне, для цих людей він не князь, для них і сам господь бог не бог, а чорт — не диявол, вони йдуть за своїми мечами, а кличе їх тільки блиск золота.
— То що? — не витримує врешті князь, бо варяги потрібніші йому, ніж він варягам, для них по світах чимало знайдеться і князів, і королів, і василевсів, для нього ж вибору нема, та й звик він мати справу з цими суворими північними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообіцяють, бо нема в них східної підступності й віроломства.
— Ось той — Еймунд, — показує Коснятин на розмаханого, бистрого в погляді бороданя в простій сорочці з простого полотна. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечі густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий і міцний, що ве прорубаєш крізь нього й мечем, а з другого — круглий бородатий здоровань з нашитим на каптані нагрудним кружалом з щирого золота, посередині ж того золотого круга — емаллю зроблені, мов живі, два ока, тільки не голубі, як у варяга, а горіхові, з поблиском, ніби в ромея. У Еймунда ж — ніяких прикрас, тільки на лівій руці на пальці — золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовірного розміру, як голубине яйце, біло-рожева перлина.
— То що, — повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, — даси правицю, чи як?
Еймунд підвівся. Був трохи вищий за Ярослава і старіший, мабуть, також вбився вже в ті мужські літа, коли вагання відкинуто поза себе, коли простуєш тільки вперед, покладаючись лише на власні сили й на свій набутий у житті сприт, і якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.
У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмигливістю очей. Браво підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то ніби знизу, то ніби згори, і все те — не схиляючи голови, зовсім непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тільки очима. Князь витримав перші потиски Еймундові, давонув і сам; той відповів новим стиском, Ярослав наддав і собі, розбігані очі закружляли ще невловиміше, ще дивніше, але Ярослав знав, що не зіб'ють вони його з пантелику: він-бо зазнав не таких очей, стояли й досі перед його поглядом дикі очі непокірної Шуйці, світилися так само загадково й дивно, як усе її тіло, — то що вже тут хитрі заморські очиська.
— Не тужся, воєводо, — сказав спокійно князь, — не пересилиш мене в руках, в іншому чомусь — то може, але не в руках.
— А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу? — вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.
— Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо, — не випускаючи його долоні, сказав Ярослав. — То що? Рядитись будемо?
— Встигнемо, — здався Еймунд, — не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться... А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото — Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де лягло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хакону ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б'єрк...