Путьша ні вітався, ні дав князеві зодягтися або хоч трохи оговтатися. Приступив до самого ложа і, згори вниз позираючи на худенького, ще зовсім юного, тільки борідка почала висіватися, князя, сказав товстим басюрою:
— Отець твій помер, царство йому небесне, а в Києві сидить князь Святополк і велів тобі не гаючись їхати з нами до нього.
Князь знетямлено дивився на товсте обличчя Путьшине, видно, його вкінець приголомшила страшна вість про батькову смерть, а вже щодо Святополка, то він, певно, й не почув, а коли й почув, то нічого не зрозумів, ще менше ж зрозумів Про вимогу старшого брата їхати до нього з поклоном. Він хотів щось промовити, але губи йому ворушилися без жодного звуку, відчував тільки страх непогамовний, панічний, невтримний страх перед цим грубим, незнайомим боярином, перед його жорстокою вістю, перед його брутальністю, радо б утік оце куди-небудь, не був би ні князем, ні воєводою, вже шкодував, що не послухався брата Ярослава і не поїхав на його поклик, тепер був би далеко звідси, від батькової смерті, від усіх жахів, які приніс йому, сонному й розгубленому, цей чужий чоловік з нахабним голосом; найбільше ж докучало князеві те, що сидить перед лиховісним боярином майже голий, без портів, без зброї, тільки хрест на шиї маючи, але що хрест, коли на чоловіка падає зненацька стільки лиха.
— Григорію! — здобувся нарешті князь на якесь рішення — Григорію, де ти?
В голосі Борисовім було стільки відчаю й болю, що Григорій, якого притримував знадвору Єловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину, мало не звалив Єловита, гарячково висмикнув з піхов широкий свій меч, в один скок опинився коло розшитої пілки, що закривала вхід до княжої опочивальні, але за його спиною гнучко вивернувся Єловит і довгим своїм списом, ударив майже наосліп навгінці угрина, поцілив йому між лопаток, Григорій упав, тоді Єловит, висмикнувши списа з тіла отрока, влетів туди, де вів перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого безбородого юнака, в самій сорочці, і, може, й, не розбираючи, князь то чи ще якийсь з його отроків, замахнув списом і вдарив юнака в груди. Той мовчки, без єдиного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе.
— Наробив же ти, — притишуючи голос, сказав Путьша, — ріж намет, загортай князя, та й гайда!
Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Від діда-прадіда передалося Єловиту розбійницьке ремесло, вистежували вони проходящі повз Вишгород наладовані товарами купецькі човни, нападали на них темними ночами, мовчки відправляли купців і гребців на той світ, забирали все з човнів, топили й човни, так що десь на дні збиралися цілі кладовища з людей та човнів, а єловити заможнішали, багатство їхнє росло, мов тї верби з води, всі кінці своїх злочинів теж уміло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка — то чого ж було лякатися? Він вихопив ножа, полоснув по намету, вирізав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорія, помітив на шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить міцно. Шкода було втрачати таку коштовність. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно відтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собі за пазуху, а вже тоді став загортати в шматок намету Бориса, ще не відаючи навіть, чи той мертвий, чи тільки в непам'яті.
Так розпочав свій кривавий і окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довідавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти від Святополка до свого тестя в угри, але наймані вбивці наздоженуть Святослава в Карпатах і вб'ють безжально й жорстоко.
Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч і несвідомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не міг стосувати способів, уживаних Святополком, він ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорів сумління буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганні сісти на київськім столі, він би з обуренням відкинув намову вдатися до усунення смертю братів своїх, нехай і народжених од різних матерів, але ж від одного батька. Та Ярославові поки що прийшла на поміч сила стороння, називалася ж та сила — Коснятин, посадник новгородський.