Але хто хоче жити, повинен перемагати.
Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.
Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.
— Зажди, — зупинив його князь, — взяти вепра на дрюка — і до Берестів.
— Дрючечок зламається, — вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.
— Новий вирубаємо. — Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою. — Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.
— Ги-ги! — реготнув блазень. — А хто ж понесе? Коні чи люди?
— Люди!
— Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.
— На тому ж місці, де ото патякаєш, — сказав майже урочисто Ярослав, — закладемо поселення людське.
— І назвемо Ярославець! — вихопився мерщій Бурмака.
— Ярославль-Київський, — змахнув своїм ножакою Ситник. — Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім'я твоє, княже!
— Веприще — ось як назвати, — сказав князь, — бо таки кабанюра чималий.
— Хіба ж то кабан? — штурхнув чоботом вепра Бурмака. — Хіба це вепр? Так собі, веприк.
— То й назвемо село Веприк, — посміхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долоні:
— Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!
— Що мелеш, блазню! — закричав на нього Ситник. — Чи вже й зовсім з глузду з'їхав?
— А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! — взявся в боки блазень.
Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні страху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.
Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже не було тоді йому впину.
Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм роботи своє діло, лаявся чорно.
Перевізники посміювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:
— Щоб тобі кістка поперек горла стала!
— А приведіть-но його до мене, — звелів Ярослав. Бурмака не захотів іти до князя.
— Треба, то хай сам пришвендяє до мене, — викрикнув. — Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!
Ніколи б не стерпів Ярослав нагадування про його нещасні ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо:
— Хочеш до мене в службу?
— А хай тобі нечиста сила служить! — хапнув об казанок дерев'яною ложкою карлик. — Дурнем ти був, дурнем і зостанешся. Золота начіпляв на себе, як собака реп'яхів. Чоботи зелені. Чи з жаб'ячої шкіри їх пошили тобі лакизи?
— Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене, — пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.
— Підкупити хочеш Бурмаку? — закричав карлик. — Та не діждешся ж! Золота твого не стачить для моєї мудрості. Щоб ти подавився своїм золотом награбованим та накраденим!