— Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.
— Тю, дурна баба! — гукнув Ситник. — Так ото я й відпустив би князя самого!
— Поїдеш зі мною, — звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.
Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві... в чернечім убранні.
— Це що? — здивувався князь. — Хто ви?
— Обитель божа, — сказала та, що з тьмяним голосом.
— Тю, — засміявся Ситник, — баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!
Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.
— Монастир? — Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».
— Як же зветься монастир? — спитав.
— Шуйський.
То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.
— То ведіть мене до Шуйці, — наказав цілком упевнено
— Ігуменя Марія на молитві, — мав у відповідь.
— Що? Шуйця — ігуменя? Марія?
Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:
— Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!
Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив'язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними — темна постать на колінах, незрушима, закам'яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося в її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, пронизливий запах молодості.
— Шуйцю, — прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів. — Шуйцю!
— Чого приїхав? — так само тихо спитала вона.
— До тебе.
— Пізно.
— Ніколи не пізно до тебе.
— Обреклася я святому богові.
— А я?
— Покинув мене. Забув.
— Ніколи не забував.
— Тепер пізно.
— Шуйцю!
— Тепер я Марія.
— Маріє-Шуйцю...
— Не гніви бога...
— То помолімось та підемо звідси...
— Куди?
— До тебе.
— Там тепер сестри.
— Ну, то в ліси...
— А там гріх...
— Я нещасний, — сказав він жалібно.
— Знаю. Молись.
— Ти ж не вірила моєму богові.
— А кому вірити? Нема вибору.
Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!
— То зоставиш мене? — прошепотів гаряче.
— Молись.
Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.
— Шуйцю, — несамовито прошепотів він, — я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!
І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.
Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідини обителі, поки й сидітиме в Новгороді.
— Приїду до тебе з самого Києва! — палко пообіцяв Ярослав.
— Нащо балакати пусте, — сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.
— Приїду! — князь перехрестився. — Ось побачиш:
— Бог усе бачить. — Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, який, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.