— Тверда жона, — зітхнув Ситник, — пробував я тут дещо вивідати — ніхто нічого!
— Хто тебе просив вивідництвувати — гримнув на нього Ярослав.
— В звичку вже заходить, — сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, — для обезпеки мого князя світлого стараюся!
— Меди ситити розучишся.
— Що меди! Буде князь — будуть і пива, й меди, а не буде — то й нащо воно все?
—Люблю тебе, Ситнику, — розчулено мовив Ярослав, — не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.
Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в череві в нього щось аж погикує, мов селезінка в коня на повнім скаку. Ох і розпочав біг, добрий розгін взяв, тільки не будь спотикливий, Ситнику, тільки не будь!
...З настанням морозів повів Ярослав зібране військо й приняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без перешкод дійшов до самого стольного города, вітали його повсюди так само, як тоді, коли йшов на стіл уперше; Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гніву горожан і Ярославової помсти, вночі, покинувши свою жону Регелінду і все майно, втік у степи й подався знов — у, котрий раз! — до печенігів, до цих дивних степових людей, які не пам'ятали ні кривд, завдаваних їм Святові. Святополком і Болеславом, ні підступів, ні обманів і знов ще раз. Прийняли окаянного князя, а потім улітку ще раз пішли, за намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив він вперед смертю князя Володимира; і Ярослав зустрів їх на Альті, де ждав колись їхніх орд молодий Борис, і була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й тільки про її владу над людськими душами — печеніги не витримали, розбіглися по степах, а Святополк, зібравши з недобитків сяку-таку дружиноньку, вдарився в західні землі, слушно мірковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий і змагання та й самої смерті навіть.
У Києві в княжих палатах сиділа Святополкова жона Регелінда, братова і ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив її ніколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло — помилився. Регелінда, ще зовсім юна, висока, міцна, батьківської, мабуть, породи, ввійшла до гридниці, де ждав її князь, сміялася з усього: з свого мужа, що бігає, мов заєць, з себе самої, з батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь світ, навіть з Ярослава за його хмурість і тугу в очах.
— Сумний, бо моя жона і вся родина — в руках у твого отця, в полоні, — сказав їй Ярослав.
— Виміняй їх за мене, — засміялася Регелінда. — Ти ж одна, а їх — он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.
— Ну, то хоч жону свою — за мене.
Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.
А торгування тривало й далі. Вигнав господь з храму свого Торжників, то вони, виходить, засіли на князівських столах, чи що?
Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з відданими людьми в погоню за Святополком.
— Однаково, князю, поки живий твій брат, не матимеш спокою, — відвертаючи свої розбігані очиська, мовив варяг.
— Не зови його братом. Братовбивця.
— А хто вбиває, той і сам годен смерті.
— Не стану вбивцею.
— На це є люди, — посміхнувся Еймунд, — княже діло — платити.
— Іди геть, — хмуро сказав Ярослав, — очі б мої тебе не бачили.
Еймунд сховав посмішку в бороді, вийшов з княжих сіней. А вночі взяв з собою десятеро кінних варягів та ще коня в запас, вирушив з Києва'на захід.
Ситник найбільше боявся, щоб його не обдурили. Підсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Ірини Ярославової? А ще ж цей Боаеслав — од нього сподівався всього. Тому довго метикував боярин, кого взяти з собою, і надумався запросити врезвутера Берестівської церкви Ларивона. Чоловік бувалий, набожний, княже сімейство знає вельми добре, покластися на нього можна, хоч у сьому світі, взагалі кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку під'їхали першими польські посланці з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а він би стояв над річкою мов телепень. Так само не поспішав він з своїм посланцем і таки діждався, їхнього повноважного на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справді княгиня Ірина, а чи тут донька Болеславова. Коли й це зроблено і презвутер Ларивон повернувся з того берега і, кладучи хрест на себе, присягнувся перед Ситником, що підміни немає, боярин далі став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмін відбувся на середині річки в той спосіб, що два човни з високими княгинями зблизяться, гребці притримають човни вкупі, а княгині перейдуть кожна до своїх, по змозі водночас, хоч бажано, щоб княгиня Ірина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та й земля Руська більша за Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побільшує свою хвалу, і добротою проміниться його лице.