— Про що мовиш? — Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: — Про яке братовбивство?
— Гліба вбив хто? — хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати. — Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?
— Які варяги? — Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красенем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік. — Що каже?
Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені — вже зроблені.
— Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! — гукнув Коснятин.
— Тихо! — засичав Ярослав. — Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?
— На тебе, — з ненавистю промовив Коснятин.
— Не відав я нічого. Вперше від тебе...
— Ай відати не треба, догадувався ж однаково справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса — всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.
— Це ти його вбив, — сумнівів у Ярослава тепер не було, — убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати...
— А хоч би й так? — зловтішне відітхнув Коснятин. — Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.
— Повіриш моєму слову, — думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. — Ще повіриш.
— Погрожуєш? Прикличеш свою гридь, звелиш мене вхопити? — Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.
— Повіриш, — повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина. — Йди геть! Не волію бачити тебе тут!
Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!
Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом просторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, щоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв прихилилася голова Ситникова.
— Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, — спокійно молвив князь.
— Ага, так!.. — зраділо сказав Ситник, потираючи руки. — Чого ж стоїш? Роби, що велять.
— А вже, — весело глянув на нього боярин.
— Як то? Хто дозволив?
— Здогадався сам.
— Підслухував?
— Само почулося.
— То все знаєш?
Ситник дивився на князя ясними собачими очима.
— Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай один чоловік — з тебе голова полетить. Збагнув?
Ситник дивився не моргаючи.
— Куди дінемо посадника? — спитав князь.
— А в поруб, — весело мовив Ситник, — на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.
— В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з кожними, маєтності його довкола...
— Заберемо до Києва.
— Нащо ворог під боком?
— Так у порубі ж...
— Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.
— Мудро придумав, князю...
— А відправ його ще сьогодні вночі. — Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги. — Забити його в колодку, дати міцну й вірну сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо — понад сподівання — колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.
— Ага, так! — кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.
— Іди! — повелів Ярослав.
Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.