І ось поки Ярослав у трудах і крові здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невідомій далечі, схильний до гніву і любовних розваг, самозаконний володар Тмутаракані, до якої, здається, не дотягнувся й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадці не мав упокорювати брата старшого так само, як і молодшого Судислава, що тишком-нишком сидів у своєму Пскові.
Та ось уповз у нічну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославові звоєць березової кори, відступив у темнощі.
— Що то? — поспитав Ярослав, наставляючи звоєць під світло свічки.
— Грамотка від Коснятина.
— Що-о? Як то — від Коснятина?
— Не знаю. Перехопив на путі.
— Де?
— На Волзі.
— Довгі руки маєш. Кому грамотка?
— Князеві Мстиславу.
— Читав?
— Розібрав, хоч і важко.
— Ніяк не навчишся.
— Важко.
— Що писано?
— Прочитай, князю.
Ярослав розгорнув бересту. Впізнав тверду руку Коснятинову. Сидіння в порубі на хлібі й воді ще не забрало, бач, сил. Літери були круглі, великі, складалися в безжальні слова:
«Розправився Ярослав з братією. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?»
Не став дочитувати, глянув на Ситника.
— Що порадиш?
Той м'явся-терся.
— Кажи.
— Князю, — майже жалібно мовив Ситник, — нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму?
— Хіба? — здивувався князь. — А мені здавалося, що ти підказуєш.
— Тільки Ларивон спроможен на таке. його слухаєш.
— Не Ларивона — бога, — суворо промовив Ярослав, — що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содіяне чудотворінням...
— Яким же? — швидко спитав Ситник.
— Не знаю. Тобі знати.
— Розпеченим залізом? — так само швидко поспитав боярин.
— Не знаю.
— Коснятин багатий чоловік, — зітхнув Ситний — підкупив, мабуть, усіх у Ростові. Кому вірити?
— Хвалився ж своїми людьми!
— Хто встоїть перед князем? — знову зітхнув Ситник.
— Переведи його деінде, — сказав князь, — ще далі. В Муром.
— Ага, так.
Страшне то було діло: князювання над усією землею. Скільки розбив він ворогів, скільки відбудував городів і церков, скільки разів одкривав житниці княжі для голодних, навчав темних, водив праведні суди, карав здирців, але ніхто цього не помічав, не співано про нього пісень, як про князя Володимира, не виходили в нього такі пишні учти, як у отця-небіжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсонні, відчував, як старіє не роками, а днями, ще відчував, ніби не мудрішає, а поступово ніби дуріє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, відчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна ніч на сліпуючого або вода на того, хто не вміє плавати. 0так стоїш і розпихаєш руками дві водяні стіни. Зступляться — згинув. Не даси їм зімкнутися над тобою — лишишся людиною мудрою.