— Розумію. Але моя справа... йдеться про цінності незвиклі... державні... історичні...
— Все зробимо... Єдине, що я вас прошу: дотримуйтесь спокою. Мобілізуйте все своє почуття гумору...
— Почуття гумору? — Борис засміявся. — Здається, я втрачаю це почуття. Бо яке справді відношення до моєї справи може мати почуття гумору, яким, хвала богові, мене, здається, не обділено.
— Еге, — потер долоні Валерій, — ви ще не знаєте, з якими типами доведеться мати справу... Тут вже якщо чоловік одержує від держави марки, то він їх відпрацьовує повністю! Ви в цьому переконаєтесь.
— Я повинен попасти в Марбург, — сказав Отава.
— Ми там будемо, повірте мені, — запевнив його Валерій, — але озбройтеся витримкою... їзди до Марбурга — всього лиш кілька годин, головне — проскочити тут...
Потрібного їм чиновника Валерій знайшов досить швидко і вмовився з ним про зустріч ще того ж дня по обіді. Посольською «Волгою» вони під'їхали до високої новітньої споруди, швидкісний ліфт вмить викинув їх на дванадцятий чи то на п'ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим сяйвом пластику, алюмінію й скла, Борис пробував відчитувати акуратні таблички на полірованих пластикових дверях, але Валерій сказав, що він приблизно знає, де сидить той чиновник, з яким їм доведеться вести переговори; коридор несподівано прорізався коротким бічним коліном, там був ще один ліфт, але вже не швидкісний, а невеличкий, скромний, мало не персональний, — вони насилу вмістилися в тісній кабінці, поїхали вже не вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було своє найглухіше місце, удекороване розкішними широкими дверима, на яких красувалася табличка з чорними готичними літерами:
ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВІДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ
Дзвінка тут не було, стукати теж не довелося, бо як тільки вони переступили незриму межу, за якою з простих перехожих перетворювалися на відвідувачів гера Вассеркампфа, двері нечутно розчинилися самі собою, і в глибині просторого, світлого кабінету з модерними низенькими меблями підвівся з-за довгого полірованого столика їм назустріч сам державний радник, чоловік середніх літ, одутлуватий, глевтякуватий, доволі високий, у сірому костюмі з легкої тканини, яку звуть «мачок». Кондиціонер підтримував у кабінеті сталу температуру, повітря тут було свіже, однак Вассеркампф вдавано важко відсапував, ідучи назустріч своїм відвідувачам, і ще не підпустив їх до себе, не дав привітатися чи відрекомендуватися, вигукнув панібратськи:
— Але ж спека — нетва?
— Не помітив, — буркнув Борис, забуваючи про перестороги свого супутника.
Чиновникові того й треба було.
— Як то! — вигукнув він. — Ви приїхали з такої далекої холодної країни і не помічаєте нашої спеки? Чи, може, я помиляюся? Адже ви з Росії — нетва?
Він щоразу повторював це слово «нетва», що мало значити «правда ж?», мабуть, навмисне псуючи діалектом загальноні-мецьке «ніхт вар». Та Борисові було не до лінгвістичних тонкощів.
— Професор Київського університету Борис Отава, — скористався з нагоди Валерій.
Вассеркампф вклонився, попросив сідати. Борис поглянув на Валерія досить вимовно. Перший бій було виграно зовсім не завдяки стриманості. Цього типа треба атакувати й штурмувати відразу, з першого слова. Ось вони сіли і відразу візьмуться до діла. Однак Валерій, якому б належало перебрати розмову в свої руки, чомусь мовчав. Ввічливо посміхався, став пити якусь бурду, запропоновану німцем, довелося пити також Борисові, так ніби він заради цього їхав сюди аж із Києва.
— Так, так, — промовив Вассеркампф, мружачи очі, — ще день-два, ще кілька днів... Чиста випадковість, що ви мене бачите отут за столом... Настає той час, коли всі ми змандровуємо звідси... Тут надто жарко... Людина повинна час від часу занурюватися в море... Ми, німці, надаємо перевагу Адріатиці... Вивозимо туди щоліта свої поліартрити, подагри, задишки... На обидва береги — італійський і югославський. Венеція, Дубровик, Чорногорія... Монтенегро... В Монтенегро, на думку наших найрозкішніші коханці! Вночі вони спускаються з гір на узбережжя, на ранок знов зникають у своїх загадкових горах, це просто містика якась, але наші жінки... Ха-ха! Я називаю це запізнілими відшкодуваннями, до того ж — не за адресою. Бо під час війни в Монтенегро, тобто в Чорногорії, стояли не наші війська, а італійські, і це італійці досхочу жирували з чорногорціськими дівчатами. Тому б відповідні відшкодування чорногорцям належало отримувати саме з італійських дівчат, а не з німецьких — нетва?
— Слухайте, — несподівано спитав Борис, — ваші предки не з моряків?
— Ха-ха! — реготнув Вассеркампф. — Вас збило з пуття моє прізвище! Не зважайте! Мої предки — з води, але з болотяної. Померанія, чули? З мене всі сміються: як так — займаєшся справами військових відшкодувань, а свою Померанію повернути не можеш, віддав її Польщі? Я вам скажу: з цими відшкодуваннями — суцільні непорозуміння. Нещодавно був просто комічний інцидент. Прибився до мене капітан з Бремена. Так, так, справжнісінький капітан. У нього дизель-електрохід, цілком модерне судно на чотирнадцять тисяч тонн, можете собі уявити. Ходить він в Індійський океан і далі, до Малайї, до Японії. І ось. В Сінгапурі чи там де хтось з команди дарує капітанові мавпочку. Таке миле створіння. Ми, німці, любимо все живе. А тут — далека путь, самотність, капітан уже чоловік немолодий. Зрадів мавпочці. Прилаштував її в своїй каюті. Маленька господиня. Уявляєте? Ну, так... Вранці капітан іде собі на мостик, мавпочку залишає в каюті, але забуває причинити дверцята сейфа. А в сейфі — товстенна пачка марок. Місячна платня для цілої команди. Уявляєте? І хоч гроші не пахнуть, як то сказано, але мавпочка нанюшила ту пачку, вхопила її, а як тільки капітан рипнув дверима, повертаючись, мавпочка шмигнула в щілину і на палубу. Капітан відразу спостеріг пропажу, зчинив тривогу, за мавпочкою погналися, але ж... Хоч про німців і сказано, що вони мавпу вигадали, однак у спритності мавпа переважає навіть німців. Так і тут. Вилетіла мавпочка на самий вершок щогли, починає розглядати гроші, здирає з них банківське опакування, на неї гійкають і тюкають знизу, хтось там уже подерся вгору по щоглі, боцман приладнав шланги і намірився збити мавпочку струменем води, хтось радив зняти кляту звірину пострілом з дрібнокаліберної гвинтівки, але поки йшли ради та поради, мавпочка розірвала опояску і стала жбурляти гроші вниз. Видовище рідкісне. Океан, прозорість, синя хвиля — і над нею кружляють не чайки, ні — повновартісні німецькі марки! Є від чого вхопити сердечний удар! Кілька банкнот упался на палубу і — треба віддати належне чесності комарди — все було вручено капітанові, але ж то лиш кілька банкнот. А вся їх місячна платня — ціла пака марок! — полетіла в океан, і хоч упущено було шлюпки й матроси кинулися виловлювати гроші, небагато їм вдалося виловити, бо виявилося: німецька марка тоне в морській воді! Так ніби вона не паперова, а справді з щирого золота! Уявляєте! І ось капітан, безпорадний у своєму нещасті, звернувся до мене. Мовляв, раз у вас тут відшкодування, отже...