Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.
— Хто зліпив? — нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.
— Хто? — повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.
— Він зробив! — вискочив на світло Гюргій. — Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!
Князь відступив від світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки,- здивований і обурений. Що б то мало значити?
Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з темряви свій голос:
— Я тут, князю.
— Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, — сказав спокійно Ярослав, — посилати щодень моїм іменем.
— Ага,так.
— Іди!
Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.
Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
— Пояснюй.
Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.
— Пояснюй, — знову повторив Ярослав.
Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:
— Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!
— Тебе не стану кликати в поміч дітей робити, — посміхнувся князь, — а розмови треба вести, бо не для мене — для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.
Скажи йому, — вже спокійніше попросив Сивоока і Гюргій, скажи, хай почує.
—Hy, що? — Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов Дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав — перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храму всій його хвилястій красі, сказав просто:
— Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю...