Сивоок теж відчував, що Ситник обкидає його перевісищами, йому теж іноді хотілося знайти боярина й поговорити з ним око в око, переконатися, що це насправді той самий медовар з далекого дитинства, але не мав на це часу, найбільше ж боявся, що повернуться до нього всі спогади, стане перед очі маленька Величка, для якої добував з такими труднощами синю квітку в пущі. А де тепер Величка, де сині квітки? Нема нічого, все зінакшене, а про давнє страшно й подумати.
Несподівано в спілку двох Сивоокових ворогів устряв третій, зовсім сторонній, здавалося б, не здатний на лихе, окрім ляпання язиком. Але, як то мовиться, стрілою попадаєш в одного, а язиком — у тисячу. Часто мова буває страшнішою за найгострішу зброю.
Тим третім був Бурмака, княжий блазень і глумотворець. Не міг змиритися з тим, що відсувається він далі й далі від князя, з особи щонайближчої стає чимось мовби зайвим, небажаним. Шукав причин забуття княжого, неласки — і знайти не міг. Також не міг дотямкувати своїм куцим розумом, що такі, як він, погрібні не завжди, що вони мають свій час, як той чи інший овоч на споживу. В часи жорстокі, при владі твердій зникає мудрість, переводяться науки, художества, лишаються тільки дурні. Вони завжди плодяться там, де пригнічується воля. Для свободи ж дурні не потрібні. Але Бурмака розмірковував простіше: раз його відсунуто від князя, слід шукати, хто ж посів його місце, хто став наближеним. А хто? Ясно ж: Сивоок з його церквою!
Бурмака теж приходив на будову, нахабно ліз повсюди, чіплявся до Сивоока з безглуздими загадками: «А що кругле, а посередині стовп?» Сам же й розгадував: «Калюжа! Ге-ге-ге!»
Згодом, додивившись, а чи за намовою Міщила, став їздити на віслюку і коло самої церкви, і в глинищах, де випалювали плінфи, і на пристані, звідки воловоди тягли з лодей камінь, і серед торжищ, і скрізь галасував про Сивоока:
— Подивіться-но, нічого чоловік не робить, а прибуток має! І не князь, і не боярин, і не купець, і на дуді не грець, а добра призбирує! Всяка птиця своїм носом сита. А що ж бо то за ніс?
Сивоок четвертину своєї платні жертвував на будівлю, — не помогло, не заткнув пельки Бурмаці. Багато хто став лихим оком споглядати на головного будівничого. Бо не могли збагнути, як то справді може таке діятися, щоб один копав землю і вергав камінь і мав три ногати за день, а другий одержував би всотеро більше лиш за те, що носить голову на в'язах? Хіба голови не однакові? Може, всередині й розрізняються вони між собою, але хто ж то може зазирнути в ту середину?
До князя те не доходило. Ще не мав Ярослав таких мирних і спокійних років князювання, як оці зв'язані з початком спорудження великого Києва, вважав те добрим знаменням, часто згадувалася йому ніч, коли двоє принесли в притемнену горницю виліплену з сяйливого воску церкву, тоді кидав усі свої державні справи, велів Ситникові знайти Сивоока і Гюргія, заповідав з ними трапезу на княжім дворі, а іноді й сам ішов до них і засідали де-небудь у корчемниці, князь був без охорони, без прислуги, сидів простим чоловіком серед будівничих і художників, пив з ними, їв, похвалявся так само, як і вони, почувався зовсім молодим, піднесеним, то були неповторні ночі.
В одну з таких ночей Ситник, неспроможний відплатити Сивоокові, знайшов усе ж таки спосіб виказати свою злість. Спершу послав Міщилові два бочонки меду, сказавши Бурмаці, щоб той влаштував там добрячу учту, для якої він, Ситник, обіцяє вельми небуденну розвагу. А потім пізньою ніччю послав своїх людей до Сивоокової хижі, ті витягли звідти силою Іссу, сповиту в корзна, принесли її до корчемниці, де шпетив на всю губу Бурмака, витрусили з хутер, і вона стала перед подурілими від пиття чоловіками майже гола, перестрашена, беззахисна в своїй наготі душевній і тілесній.
— Поговори з нею! — гукнув до Бурмаки Міщило. — Вона вміє по-нашому! Така балакуча!
— Ану ж скажи! — підскочив до Ісси Бурмака й смикнув її за руку. Ісса дивилася на нього своїми великими очима й мовчала.
— Га-гав! — застрибав навколо неї Бурмака. — Чого ж мовчиш? Сивоок!
Ісса затулилася руками. Вона здійняла руки, мовби молилася чи то за себе, чи за Сивоока, якого не бачила тут і не знала, що з ним, а може, молилася й за цих негідних людей — хто ж то відає?
— Скажи: Сивоок! — гукнув Міщило.
— Вода, — прошепотіла Ісса.
— Тих-хо! — ревнув Бурмак. — Воно щось жебонить.
— Вода, — так само тихо повторила Ісса.
— Га-га-га! — заіржав Бурмака. — Відгадай загадку. А то довге та закаблучене, як собачий хвіст?