— Не чіпай боярина, — муркнув князь. — Мовлю для прикладу, сказав уже. Так само й з будівлями. Через свою неоднакову важкість по-різному вдавлюються вони в землю. Тому не слід поєднувати наміцно будівель легких і важких, бо розруйнуються між ними покрепи, водночас пошкоджуючи й самі будівлі. Треба виждати довший час, поки ввійдуть кожна по своїй вазі в землю, тоді можна й поєднати їх навічно. Поки що ж обмежимося дерев'яними сув'язями. Чи збагнув, княже?
— Митрополитові поясни, — кивнув Ярослав у бік Феопемпта, але той так закоцюб на морозі, що вже й перехреститися не міг.
Але відтанув він у княжих палатах, коли мова зайшла про порядок і чин внутрішнього здоблення храму святої Софії.
Був у своїй стихії. Стояла за ним тисячолітня церква з її догматами, з пророками, патріархами, апостолами, мучениками — і в цьому старечому, знищеному тілі породжувалися незборимі сили; митрополит нагадував тепер своєю скостенілістю всі оті зображення святих у візантійських храмах, де все видається закам'янілим: і постаті, і одяг на них, і навіть небесні хмари над ними. Митрополит розумів, що головну битву, заради якої послано його сюди з Константинополя, ним програно, необачно він пішов тоді на поступки, і ось стоїть посеред Києва мало не поганський храм у своїй співучій многоглавості, але ще лишалося головне, була ще середина церкви, житло боже, за яке Феопемпт готовий був хоч і кістьми лягти, як робили те впродовж віків мученики. Бо що таке церква? Церква — це небо на землі, місце, де отець небесний обитає й рухається. Передречена пророками, заснована патріархами, прикрашена апостолами, зміцнена мучениками, — бог серед неї, вона не похитнеться.
Від тепла в княжій горниці сині щоки митрополитові побузковіли, чорно зблискували очі посеред зжовклого заросту, зловісно шурхотіла парча фелонії від щонайменшого поруху Феопемптового, хоч митрополит і намагався зберігати закам'янілу непорушність, щоб підкреслити свою непоступливість душевну. Сидів навпроти князя, мов воскреслий мрець, і Ярослав думав дратівливо: «Чого йому треба?»
Хіба міг цей старий, далекий від життя чоловік, глухий до мови великого народу, між який його вкинуто волею константинопольського патріарха, а чи й самого імператора, — хіба міг він збагнути звивистість шляхів державної мудрості? Коли йдеться про храм Софії, митрополит знає тільки канонічний гімн, який добре відомий і князеві: «Вона є дихання і чисте узливання слави вседержителя. Вона відблиск вічного світла. Вона прекрасніша за сонце і вища сонму зірок, в порівнянні зі світлом вона ясніша, бо світло змінюється, а премудрості не перевищує злоба. Бог нікого не любить, окрім того, хто живе з мудрістю».
А чи знає митрополит, що таке мудрість? І хто знає? Ось, щоб утвердитися на столі київськім, довелося йому, Ярославу, піти на поступки ромеям, прийняти не тільки митрополита в Києві, не тільки його священиків, а й пустити їх у церкви, ввести відправи на грецькій мові, якої ніхто з простих людей не розумів, і вийшло так, що в Києві лунала в церквах мова грецька, в землях подальших — руська. Ромеям гадалося, що князь Ярослав назавжди пристав до думки, що всі богослужебні книги писано спервовіку тільки грецькою мовою і що так воно має бути повсюди й вічно, а князь тим часом гаразд відав, що нічия мова не може привласнювати собі ніяких істин, бо ж і священні книги — хіба не були писані мовою гебрайською, а потім за часів Константина Великого перекладені на латину, по-грецьки ж у Візантії зазвучали тільки після Іраклія, а в Болгарії при царі Симеоні заговорив християнський бог і по-болгарськи, сам Симеон і його екзарх Іоанн перекладали священні книги на рідну мову, таку близьку до мови руської; відав вельми добре Ярослав і те, що пресвітер Ларивон у Берестах вже давно почав збирати людей тямущих, щоб переписати на руський грецькі священні книги, не чинив йому опору в тому, мав намір згодом взяти ту справу під своє покровительство, але то згодом.
Поки що мав щосили вдавати дружбу й поступливість перед ромеями. Передчував наближення змін і послаблень у Візантії, але ще не міг відверто виступити проти найгрізнішого ворога. Той, хто зробив один крок, повинен зробити й другий. Хай митрополиту видається, ніби все йде як слід, ніби ромеський дух щодалі більше запановує на Русі; він, Ярослав, знає своє, він іде до свого повільно, обережно, але вперто й упевнено. Певність сил уміють зберегти люди, що досконало зрослися зі своїм питомим середовищем, глибоко переконані в його високих вартостях. Вони не потребують грати будь-чиєї ролі, жоден зовнішній примус не штовхає їх до того. Вони лишаються собою навіть у поступливості. І якщо Ярослав допустив на якийсь час ромеїв до Києва, то всіляко противився він розповсюдженню їхнього впливу на інші городи, якщо слідом за своїм отцем часом жорстоко боровся з богами старими заради бога нового, то водночас пам'ятав і про необхідність збереження давніх звичаїв, бо жоден мудрий владця не повинен прагнути до викорінення всіх місцевих звичаїв, відзнак і схильностей: адже вони панують над людьми дужче, аніж наймогутніша влада.