— Вбито твого навчителя, — жорстоко сказав Лука, який Після багатьох років, проведених у степовиків-хозарів, не вмів приховувати від людини вістей ні гарних, ні лихих. Пантелій не повірив.
— Брешеш! — гукнув Жидяті. — Сам князь ходив до нього на бесіди. Посилав йому в срібному посуді харч і питво! Беріг його! Князь наш мудрий — не самі книги любить, а й людей, що дорожчі за сотні книг!
— Князь його годував, то князь і вбив, — спокійно мовив Лука.
— За віщо ж?
— Чи не однаково? Так треба.
— Не може того бути, — прошепотів Пантелій, — не вірю я тобі! Сам збігаю на Берести!
А через день вернувся до Києва, сів за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слізьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовій корі, жолудях і чорному залізі: "Князь-бо Ярослав муж богобоязливий і до книжної премудрості вельми охоч. Велика-бо буває користь від учення книжного; книгами значимо й осягаємо путі до покаяння, обрітаємо мудрість і воздержанія від словес пустих; це ріки, що напувають всесвіт, це витоки мудрості; книгам не знайти глибини, ними втішаємося в печалях, вони ж і від гріхів та переступів нас стримують". Збоку, навкіс, дрібними буковицями вивів: «Ох, сльози мої, сльози гіркії!»
Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:
— Віддай телятину!
Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належало виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:
— Дивись мені в очі!
Але ж невловимість була в строковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого боярина.
— Слизький ти, хлопче, — грозився Ситник, — але від мене ще ніхто не втікав!
І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.
— Ага, — мовив зловісно. — А це що? І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.
— Не вмістилося все, — забігав очима Пантелій.
— Так, — Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, — покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.
— Не знаю.
— Знатимеш. Ти в мене все знатимеш! — пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.
А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей — князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, — оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?
— Що тобі, княгине? — спитав і мерщій поправився: — Ірино...
Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі прості жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.
— Ти сядь, — намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, — сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж — княгиня.
Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:
— Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гірше й гірше — і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських — тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, а з надією, пливемо, пливемо...» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні... Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига... Я крикнула відчаєно і страшно... Але вже не змогла відігнати смерті від нашої дитини...