Та хоч Борис уперше опинився в центрі зацікавлень цілого Києва, це не приносило втіхи, якесь збентеження дедалі більше огортало його, він сам не знав, що з ним діється, пояснював це невдалою своєю місією на Рейн, бо, власне, нічого не добився, тільки поколошкав усіх тих оссендорферів, а потім поїхав собі додому, полишивши всі клопоти на долю посольських працівників, передовсім на отого симпатичного Валерія, якому теж осточортіли рейнська глина і балакучі чиновники, що вміють потопити в зливі слів будь-яку справу.
Ще не усвідомлював як слід свого стану й тоді, коли сідав у вагон московського поїзда, ще чіплявся думкою за якісь там невідкладні справи, які, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думці просто з вокзалу дзвонити до Міністерства закордонних справ, щоб довідатися, чи нема новин з Рейну; справді, побіг відразу до автомата, вкинув дві копійки, довго прицілювався пальцем у вічка над номерами, підсвідоме тицьнув у одне вічко, в друге, диск прокручувався туго, зі скрипом і рипом, лунали довгі гудки, довго й болісно відлунювалися в скронях у Бориса, нарешті з того боку обізвався голос, голос той був знайомий уже тисячу років, він існував для Отави вічно.
— Таю, — майже пошепки сказав він, — Таю, це я приїхав.
— Справді? — насмішкувато спитала вона.
— Я стою на Київськім вокзалі.
— Очевидно, все-таки не на вокзалі, а на тротуарі.
Він не вловлював насмішкуватості в її голосі і в словах, може, вперше в житті так губився перед жінкою, якої, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кінці телефонної лінії.
— Я повинен тебе побачити, — сказав Борис хрипко, — ще сьогодні.
— Знов їдеш за кордон?
— Не в цьому справа. Я зрозумів... Але про це — не по телефону. Ми повинні неодмінно побачитися і неодмінно сьогодні...
— Я не люблю цього слова.
— Якого слова? — він розгубився.
— «Неодмінно». В ньому є щось неприємне. Принаймні для жінки. Може, для такої жінки, як я. — Тая, здається, не могла позбутися насмішкуватості, а може, просто хотіла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неї час, коли тут ідеться про найважливіше для них обох?
— Таю, де ми побачимося? — майже ультимативно спитав Борис. — Не пробуй відмовлятися. В мене дуже серйозні наміри. Ти навіть не можеш уявити, які серйозні. Отже: де?
— Ну... — вона завагалася, — вже коли ти так наполягаєш... об одинадцятій...
— Гаразд, — мерщій згодився він.
— Ні, мабуть, не вийде, — швидко змінила вона попереднє рішення, — давай о чотирнадцятій.
— О чотирнадцятій. Згода.
— Манеж знаєш?
— Так.
— Отам, між Манежем і Александровським садом, є зупинка. Не пам'ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксі...
— Знайду!
— Я ждатиму тебе там.
— Ні, це я ждатиму!
— Не смій, — сказала вона, — якщо ти прийдеш бодай за хвилину раніше...
— Я буду точно о чотирнадцятій...
— Тут до мене прийшли. — Трубка дзенькнула в невідомій далечі, Борис ніяково посміхався до своєї занімілої раптово трубки.
А потім — сталося.
Рівно о чотирнадцятій він ішов від Історичного музею по тротуару вздовж високої гратниці Александровського саду. З одного боку був величний спокій Кремля, з другого — гриміла тисячами машин Москва, попереду — Борис уже бачив її — самотньо стояла на зупинці Тая, в білому платті, тонка, витка, мов дівчинка; здавалося йому, що сміється вона, хоч обличчя її ще й не розрізняв, те коли підійшов ближче, переконався: справді, посміхається. Уявив її лукаві уста, наближені до його обличчя, її різнобарвні очі, мало не біг до Таї, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невідомих сил, що в мільйоннолюдній Москві, в самому її центрі, посеред білого дня давали можливість зустрітися двом без жодного свідка, без жодної перешкоди. І саме тоді помітив чоловіка, їх могло тут бути десять, і сто, і тисячу відразу, бо таке ж місце і такий час! Був лиш один, не давало це ніяких підстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь ніби передчуття лиха відчув він, хоч і не вірив ніколи в передчуття. Високий чоловік швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Білявий, волосся зачесане на проділ, гарне, здається, обличчя. Чоловік випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нізвідки і вже доходив до Таї. Зараз він помине її і піде назустріч Отаві, помине також його і піде далі, так завжди буває у великому місті і так мало статися й цього разу. Борис дуже хотів, щоб сталося саме так.