Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем і калиною, не вистачало ще звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогості, бо всі кинулися назустріч небезпеці, ще не вірячи в неї, ще тільки намагаючись пересвідчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов вичаруваний пущами, немов дурна витівка випадку, а проклинаючи Родолюба, міського волоцюгу, старого пройдисвіта, який мав химерну звичку не спати ночами і волочитися по борах і пущах, бо, мовляв, тільки там почував себе вільно, тільки там дихалося йому гарно й спокійно. Удень він приходив у город і спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лісах, і ніякий звір не зачіпав його, так неначе був то не чоловік, а теж собі дик, звався Родолюб, а роду свого не мав і не пам'ятав, однак вважав себе якось і чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерігши, що до города підступає чужа дружина, прибіг удосвіта і сполохав усіх.
Вискакуючи з хижі, Сивоок ухопив свого дубця просто для того, щоб мати в руках щось звичне, не вважав то зброєю, а просто неодмінною належністю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи її на невидимого супротивника, замахав і собі палицею так, ніби мала то бути найгрізніша зброя, хотів показати, що й він муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер покладатися, бо позаду в нього лишається нинішня ніч, ніч переступу, радості й горя.
Він біг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має легкість і жвавість лише до якоїсь межі. Потім вона приростає до землі, стає дивно неповороткою у рухах і вчинках. Може, це й є межа між хлоп'яцтвом і чоловічістю?
Хлопцем він би міг просто збігати, поглянути, що там діється, міг повернутися звідти, міг би й просто собі спати. Але був чоловіком, небезпека ставала невідворотною не тільки для когось, а й для нього.
Разом з усіма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця і зброї засліпив його на мить, сонце ще тільки пробивалося крізь ліси й туман, та вже несло в собі свою несамовитість, і того було досить, щоб поназбирувалося його яріння на кінчиках ворожих списів, і ті списи подовжилися в безконечність і вражали кожного ще здаля у нанвразливіше — в очі. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, і так стояли — з одного боку кінна дружина з червоними щитами, підпирана темними валами піших воїв, а з другого — задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини більшав, густішав і від того ставав ще розбурханішим і звированішим.
У вузькому просторі між брамою й мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще побільшувалася, здавалося, від гамору, який линув згори, де на валу й заборолі купчилося жіноцтво Радогостя, що мало тим самим підохотити своїх мужів, бо, як тільки з'явилася видима небезпека, відразу набув чинності прадавній звичай, за яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, — так і почали передні радогощани свої зухвалі перегукування з дружиною.
Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань польоту стріли.
— Хто такі? — закричали до них радогощанн.
— Великий князь Володимир.
— Що за князь?
— А з Києва.
— То й сидіть у Києві.
— Всі землі — київські.
— Та не наша.
— Принесли вам хрест.
— Несіть назад.
— Князь шле вам милосердя.
— Обійдемося!