— Звичайно, така розмова не для вулиці, — зітхнув Шнурре, — але вже так склалося... Я міг би зайти до вас, міг би запросити вас до себе («Так, так, — думав Отава, — ти все можеш, тобі все дозволено, ти сам собі пан, сам собі свиня, а от хто я тепер, і що, і навіщо?»), але... Нам треба для цього обрати нейтральну територію («Так ніби існує нині де-небудь нейтральна територія!» — думав Отава), щоб жодна з сторін не мала морального опертя і підтримки («Ти певний, що я зламаний остаточно, що мені ждати підтримки нізвідки, що обставини притисли мене, знищили мене», — подумав Отава), тому я пропоную завтра вранці зустрітися просто в соборі, в цій вашій Софії, яку ви так добре знаєте, яку ви любите, в якій... Я хотів сказати, в якій вам і стіни помагатимуть, але вчасно згадав, що віднині ці стіни, як і стіни всього Києва, вам не належать, а належать все ж таки нам, отже, в Софії ми з вами будемо в більш-менш однакових умовах і зможемо поговорити про діло, я маю для вас вельми цікаву пропозицію і просив би дуже не відкладати цю розмову... Згода?
— Не знаю, — сказав Отава.
— Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятій або навіть о десятій ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково... ми можемо прийти сюди о десятій...
— Я не можу, — твердо промовив Отава.
— Ну так, я розумію вас. Вам би не хотілося... Все ж таки в даному випадку я — окупант... Але не будемо афішувати нашого знайомства і... Хай кожен з нас прийде сюди сам по собі... Домовимося так: я чекаю вас завтра від дев'ятої до десятої чи навіть до одинадцятої... Просто для невеличкої екскурсії... Адже в листах ви стільки разів обіцяли показати коли-небудь мені софійські фрески й мозаїки.
— Обставини змінилися, — нагадав Отава.
— Але не змінилися ми, сподіваюся.
— На жаль.
— І все ж таки я дуже просив би вас...
— Вам не треба мене просити... В ваших руках могутні засоби примусу...
— Не стану ж я вдаватися до цих засобів, щоб мого колегу...
— Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
— Я б не хотів цього.
— В даному випадку від хотіння окремих людей нічого не залежить. Після того як до мого рідного міста вступили чужі війська, кожен, хто до них належить, мій ворог.
— Сміливо сказано. Але я розумію: ви мені довіряєте, і це мене тішить.
— Кажу те, що думаю.
— Але в таборі, наприклад, ви не висловлювалися так відверто.
— Найбільша трагедія табірного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там ніхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалі тебе ніхто ні про що не питає, людину там розглядають просто як матеріал для знущань і знищень, і це нестерпно.
— Але я визволив вас з табору, і ви можете висловитися до кінця.
— От я й висловлююсь, — Отава спробував засміятися, але в нього нічого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болісну гримасу, що мала правити за усміх.
— Мені все-таки хочеться, щоб ми зустрілися завтра в Софії. Для нас з вами — це прекрасне місце для розмов. Просто вимріяне.
— Не можу поділити вашого переконання.
— Але ж повторюю: у мене є прекрасна пропозиція для вас.
— Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицій ваших... не можу прийняти...
— Але ж, професоре Отава, — зміненим голосом сказав Швурре, — якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. [Найдеться] про працю вашого життя. Я трохи старіший за вас і знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрій свого життя і коли думаєш тільки про те, щоб скінчити розпочате. Відчуття того грецького воїна, який добігав до Афін, щоб передати вість про перемогу під Марафоном. Вичерпаність і нестача часу. Жах! Ви мене розумієте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжній учений, ви — людина одної пристрасті, одної мети.
— Війна зашкодила не тільки мені, — нагадав Отава, — а цілому народові моєму.
— Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! — вигукнув Шнурре.
Цього разу Отава спромігся навіть на посмішку. Бо хто б же, який учений, силоміць висмикнутий зі звичного трибу життя, мерщій не поспитав би після цього: «Дозвольте, а як ви це зробите?» Бо живеш на землі не самою працею, не тільки роботою, яку взяв на себе, а передовсім твердим переконанням своєї незамінимості. Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить. Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано.
Але якщо вмирає, гине цілий той світ, у якому ти жив? Чи має тоді сенс твоє поодиноке буття і чи потрібна будь-кому твоя, нехай і найунікальніша робота, коли вона не слугує захистові, порятункові, обороні твого питомого світу?
Отава посміхнувся навіть не з наївної прямолінійності вигуку Шнурре. Просто згадав, як багато років тому вперше сформулював тему своєї роботи, яка мала стати змістом цілого його життя. Назва ось яка: «До питання про авторство художників, які здобили Софію київську». До питання, до питання... Це звучало смішно сьогодні, коли фашистам здано мільйонний Київ і всю Україну, коли танки Гудеріана рвуться до Москви, коли оточено Ленінград, коли за колючими дротами тисячі, а може, й мільйони, коли в ярах і перелісках вдень і вночі розстрілювано безвинних людей, коли... До питання...
Ще добре, що були вони вже на сходах і Отава не встиг наговорити Шнурре такого, після чого знову (тепер уже навіки) опинився б у гестапо. Але рятівні сходи в півтемряві вели Отаву нагору, він мовчки схитнув головою, мовби за давньою професорською звичкою хотів поклонитися, і пішов, а Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, і все ж не витерпів, гукнув ще:.
— Отже, завтра я жду вас до одинадцятої.