Ярослав і не знав їх майже нікого, жив коло матері, мав свій біль, катувався своєю непорушністю; як тільки став розуміти навколишній світ, вже зненавидів його, хоч і прагнув усього, що було йому недоступне, хотілося йому сміху, біганини, крикняви, веселого вовтузіння, всього того, що бачив, коли підносили його до віконечка княжого терема і він визирав на київську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дітлашня, бігали собаки, котилися повози, іржали коні, вешталися сюди й туди всілякі нероби або ж тяжко згиналися під вагою носії, де проходили й проїздили верхи на конях пиховиті дружинники, пленталися втомлені, збайдужілі до всього навкруги приведені з далеких погостів вої, викрасовувалися в своїх заморських нарядах багаті гості, пропливали, мов пишні пави, київські красуні в паволоках, узороччі а чи й просто в білих полотняних уборах, які однаково не псували їхньої вроди, а ща дужче увипуклювали.
А ще у відкрите віконце, окрім голосів і звабливих згуків, вливався київський дух, від якого в грудях у молодого князя щось мовби аж надривалося, хотілося йому чогось незбагненного, і від тої дикої незбагненності находив на нього приступ шалу, і Ярослав кричав до хрипу, до посиніння, бив кулаками свого пестуна Будня, гатив йому в випуклі груди, аж гуло, задихався від люті на все живе, здорове, нескалічене.
— Не туди б'єш, князю, — сміявся Будий, русявий молодий красень, що тим часом переморгувався крізь відчинене вікно княжого терема з якоюсь там молодичкою, — ось сюди влучай! Отак і Будеш добрим князем, ого!
З чотирьох літ Рогніда приставила до Ярослава вчителів грецьких, болгарських, варязьких і навіть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й дивною грамотою, якої й не чувано досі, а Будий став коло князя вже пізніше, дивуючись кмітливості малого, досить швидко навчив його руських рєз, але передовсім заповзявся поставити Ярослава на ноги.
— Ти тільки мене слухай, то буде в нас з тобою діло, — казав Будий. — Ось я повідаю тобі про богатиря нашого, який сидів сиднем у хаті тридцять й три роки, а потім...
Він не давав спочинку малому князеві, примушував того згинати й розгинати ноги безліч разів, м'яв йому литочки своїми ведмежої сили лапами, підводив на ноги, а потім швидко випускав Ярослава з рук і той падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пінився, але Будий не зважав і вперто робив своє.
— Скоро станеш на ноги, — втішав він Ярослава, — і стоятимеш так міцно, як, може, ніхто інший.
Ярослав тільки блідо всміхався на таку солодку брехню, але, як тільки знов доводилося йому падати, весь тіпався від злості, вистукував кулачками по чому попадя, кричав:
— Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зітнути тобі голову! Ти мене знатимеш!
А потім була та жахлива ніч, коли батько, князь Володимир, привіз собі з Корсуня нову жону, ромейську царівну Анну, перезрілу грекиню, яка пересиділася в невістках коло своїх братів-імператорів Василя й Константина. Певно, потрібна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогніда вбачала в тому самий тільки блуд свого мужа, в безсилій злості спостерігала, як Володимир рік тому виходив аж до порогів, ждучи приїзду Анни, але прождав марно до самої зими, повернувся до Києва лихий на всіх близьких і далеких, а як тільки зійшла крига з Дніпра, спорядив похід на Корсунь і довго звойовував місто, а потім ще ждав, поки імператори з Царгорода пришлють йому Анну, і, нарешті, повернувся до Києва з новою жоною, з царицею, і сам уже не просто собі князь, а мовби цар усієї землі Руської, яку скупчив і утвердив своїми походами та дбанням, і отак уночі, просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бороді пахощами від заморської царівни, прийшов до Рогніди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сідаючи, стовбичачи в напівтьмі, в розблиску двох свічок, запалених коло Рогнідиного ложа: