— Маю жону, царицю Анну, і не можу тепер мати більше нікого, так велить новий мій бог Христос, але тебе не хочу обідити. Вибери собі мужа, якого забагнеш серед моїх вельмож.
Тоді Рогніда зіскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгій білій сорочці, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його від Ярослава своєю постаттю, він бачив саму тільки матір і чув тільки її голос:
— Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш богові!
— Ти княгиня! — закричав малий князь так, як він кричав тільки на Будия. — Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!
І він відчаєно виштовхнувся руками з нагрітої постелі, — руки мав напрочуд дужі як на його вісім літ, силою дорівнював чи й не дорослому мужу, — поштовх рук був такий несподіваний для нього самого, що він сів і простягнув ноги, як то роблять усі здорові люди, а потім подався на край ложа і вже не міг стриматися, вже ноги самі послизнули по м'якому хутрі, вже відкинуто легку ковдру з білячих шкурок, і вперше в своєму житті князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в ньому колотилося й клекотіло від страху й напруження, все напнулося в ньому — от-от перерветася і він помре, але нічого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з відвертим страхом, Рогніда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечі, щоб не дати впасти, але він стояв і далі, навіть зміг спробувати відгорнути від себе матір, але зробив те для годиться, не мав сили ні на що більше, окрім цього першого в житті стояння на власних ногах, не міг навіть промовити слова, та де там слова — звуку бодай видати з себе не зміг би.
Князь Володимир ще трохи постояв остовпіло, потім важко повернувся й хильцем посунув з палати.
А Ярослав відтоді почав потроху ходити, підтримуваний і навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб ніхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтіч, все гойдалося перед очима, і якби не його неймовірна впертість, то чи й навчився б як слід ступати по землі, але мав невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах не знав ні впину, ні спочинку, чи то від матері з її невтишимою зненавистю до князя Володимира.
Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, і в любові, та навіть у дріб'язку.
...Князь Ярослав сидів над гарним озерцем — синювата латочка серед старих білих беріз, сидів уже давно, не помічав, що його чоботи з дорогого тіму, саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння і в ямки набігло води, м'яка шкіра розмокла, ноги князеві, власне, викупувалися в воді, але він того не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо Холод у ногах відтягував пекучі думки, якими нуртувалася князева голова.
Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття — міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим, м'ясистим носом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про свої холодні очі, про камінну суворість свого обличчя.
У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради — і цього було досить для нього.
Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком і всіма довколишніми людьми. Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, — і тоді вперше закрутилася в душі хробачком приваблива думка про те, що тільки він згодом повинен панувати в цій великій землі. Покрепу такій думці давав і новий бог, взятий князем Володимиром від ромеїв, — бог Христос, жорстокий до всіх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих.
«Чоловік, що має повагу, а розуму не має, зрівняється скоту, що на заріз.»
Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував він байдужих у своїй доброті до всіх без винятку слов'янських перунів, стрибогів, ярил і велесів. Мовчки вигрівалися собі на сонечку, терпляче зносили дошкульні осінні хльости, набурмосено стрічали холодні зав'юги довгих зим, а навколо люд пив меди, сміявся, плакав, народжував, помирав, сіяв жито і просо, ходив на лови, і все те в якійсь заведеній з давніх передвіків кругойдучості, з яловою думкою, без вознесіння духа.