— А не треба мені боярині!
— Що б тобі треба?
— А нічого!
— Ну, не втікай від мене.
— А ти не підходь.
На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім'яти, згнітити, треба було, треба... ох! Він сказав благаюче:
— Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.
— А їдь собі, — сказала вона жорстоко. — Он тебе шукають.
Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.
— Побачать тебе тут — буде тобі, — мигано посміхнулася Забава.
— А я не боюся нікого, — сказав він, мой останній хвалько. — Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?
— Не хочу.
— Тільки потримати тебе за руку,
— Чого захотів.
— Аго-ов! Княже! — зачувся за гущавина и Коснятинів могутній голос. — Княже Ярославе!
В очах Забави промайнула [заншаденість].
— То ти — князь?
— Князь. Іди до мене.
— Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! — вона засміялася й кинулася в гущавину.
Тільки й сліду.
А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися крізь чагарі послані Коснятином ловці й варяги.
— Чого претесь! — гримнув на них Ярослав, а Коснятинові, коли вийшов до коней, сердито мовив: — Відвикай зирити за князем. Негоже чиниш.
— Злякалися за тебе, світлий князю, — дикувато мовив Коснятин.
— Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Велю кувати мечі та списи і возити стрілу і по пригородах, щоб готували воїв на весну, йтиму на Київ.
Він махнув верхівцям, щоб відстали, полишили їх з Коснятином на самоті, продовжував:
— А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я — дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, покинула мене і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі [гяжжі] а самітно.
— Я з тобою, княже, — нагадав Коснятин.
— Ти не в лік. Грубий еся й плотояден.
— Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе...
— Знаю. що ти для мене. Все Людське єстество для мене відкрите, ніщо не ховається від очей моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже...
— Отець твій погряз у гріхах, в бісівській духоті...
— Отець мій старий уже чоловік і великий чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А грішні всі ми суть кожен народжує. [Возити стрілу — новгородський звичай, який взятав оголонення війвається з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дійде?]
Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення.
«А знав би ти ще про Забаву!» — мстиво подумав він, а вголос поспитав:
— Хтось тут стереже твої ловища?
— Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.
— Невмілі ловці. А тому твоєму — треба б помічника.
— Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай — то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!
Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново...
— Віче треба збирати задля війни, — сказав посадник обережно.
— А збирай, — байдуже відгукнувся князь.
— Коло Софії чи на княжому дворі?
— Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.
Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву — ще й досі чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати...» Можеш приїхати, можеш приїхати...