Набігло 15 тисяч дітлахів.
Може, шоу Буффало Білла було й «недоречним» (так організатори виставки мотивували відмову пускати «Дикий Захід» у Джексон-парк), але чиказці в нього закохалися.
Хмари розійшлися, ясна погода тривала. Доріжки просохли, розкрилися квіти й наповнили повітря своїми пахощами. Учасники виставки поступово завершили встановлення своїх експонатів, електрики налагодили роботу складних схем, які освітлювали ярмарок майже двомастами тисячами лампочок розжарювання. На території виставки, за вказівкою Бьорнема, посилили наведення ладу. 1 червня 1893 року робітники прибрали тимчасові рейки, які посмугували газони біля лагуни та південніше від Будинків електрики й шахтарства. «Дуже помітна зміна в загальному стані речей — зникли гори ящиків і коробок навколо Будинків виробників, сільського господарства, машинобудування та інших великих будівель», — повідомляла «Tribune» 2 червня. Невідкриті ящики та сміття лише тиждень тому захаращувало інтер’єр Будинку виробників і вільних мистецтв, особливо в павільйонах Росії, Норвегії, Данії і Канади, тож, коли це все було прибрано, то простір будівлі «набув геть інакшого та значно приємнішого для ока вигляду».
Хоча такі експонати в приміщеннях були цікаві й справляли враження, перші гості Джексон-парку одразу зрозуміли, що головна сила ярмарку — дивна привабливість самих тих будівель. Почесний двір справляв таке величне й прекрасне враження, про яке не мріялося навіть на отій пам’ятній нараді в бібліотеці «Рукері». Декого краєвид цього великого двору зворушував до сліз.
Цей феномен спричинявся не якимось єдиним елементом. Слід почати з того, що всі будівлі були величезні, а враження масивності посилювалося їхніми неокласичними формами, однаковою висотою карнизів, м’яким білим кольором, — і загалом на цій території все було геть не схоже на те, до чого більшість глядачів звикла в рідних запорошених містечках. «Жодний краєвид, створений людськими руками, не дорівняється до цього Почесного двору», — писав Джеймс Фуллертон Мюрхед, автор і редактор путівників. Двір, на його думку, «був практично бездоганний; естетичні почуття того, хто його споглядає, настільки повно й відкрито задовольняються, як від погляду на шедевр малярства чи скульптури, а водночас почуття заспокоюються і підносяться широтою і грандіозністю, яку не може дати жоден витвір мистецтва сам собою». Едґар Лі Мастерс, чиказький адвокат і поет, який починав набувати літературної слави, сказав про цей двір: «Невичерпна мрія про красу».
Спільний колір, чи то пак спільна відсутність кольору, створювала особливо привабливі ефекти в міру того, як сонце ішло небом. Рано-вранці, коли Бьорнем робив свій обхід, будівлі стояли блідо-блакитні і, здавалося, висіли в повітрі, лежачи на примарній перині низького туману. Щовечора сонце забарвлювало будівлі в колір вохри й підсвічувало порошинки, що їх вітерець здіймав у повітря, утворюючи в ньому ніжний помаранчевий серпанок.
Одного такого вечора Бьорнем пропливав ярмарком на електричному катері разом із групою людей, серед яких була Дора, вдова Рута, і кілька іноземних гостей. Бьорнем любив водити друзів і достойників територією і завжди намагався влаштувати ці прогулянки так, щоб товариство бачило ярмарок у найкращий спосіб — щоб будівлі виділи з відстані, поставали перед очима в певному порядку, немов він і зараз розгортав креслення в бібліотеці, а не мав справу з матеріальними спорудами. Бьорнем намагався нав’язати свою естетичну волю всім гостям, перший рік наполягаючи на тому, щоб кількість входів до Джексон-парку була мінімальна, і то їх треба розташувати так, щоб кожен спочатку проходив крізь Почесний двір — чи то через великий портал на залізничній станції в західній частині парку, чи на сході, з причалу. Намагання створити потужне перше враження — то було й від уміння подати витвір, але водночас воно показувало: всередині великого архітектора сидить естетичний деспот. Бьорнем свого тут не домігся. Директори наполягали, що брам має бути багато, а залізниці відмовилися пускати всі потяги до виставки на одну станцію. Бьорнем, утім, так і не здавався. Протягом усього часу, поки тривала виставка, він казав: «Ми наполягаємо на тому, щоб наших власних гостей, чию думку ми особливо цінуємо, провадити передусім через Великий двір».
Катер, яким пливли Бьорнем, Дора Рут та іноземці, тихо йшов лагуною, збурюючи хвилями відображення Білого міста в воді. Сонце, сідаючи, золотило тераси на східному березі, а західний берег занурювався в темно-синю тінь. Жінки в ясно-червоних та аквамаринових сукнях гуляли набережною. Голоси лунали над водою, між ними де-не-де чувся сміх, чистий, немов дзвін кришталевих келихів.