Так само, як від початку Олмстед переймався створенням аури таємниці у своєму ландшафті, тож він наполегливо радив влаштовувати на перший погляд випадкові моменти чарівності й чудернацькі несподіванки. Концерти й паради — річ дуже гарна, тільки вони мають занадто «усталений чи заздалегідь розписаний» характер. Олмстед бажав саме «дрібничок… менш очевидно підготованих; менш офіційних, більш спонтанних і немовби випадкових». Він уявляв собі французьких духових музикантів, які грали б на Лісовому острові — і їхня музика линула б над водою. Хотів, щоб і на суднах, і на мостах розвішували китайські ліхтарики. «А люди в маскарадних костюмах і з бубнами, які б стрибали й танцювали, як в Італії? Та навіть продавці лимонаду допоможуть створити цікаве враження, якщо їх мальовничо вбрати; або продавці пиріжків і тістечок, які будуть одягнені, як кухарі — в шапочках з пласким верхом і в чисто-білому з голови до ніг?» Пізно ввечері, коли великі події в Джексон-парку відволікали людей від «Мідвею», «чи не можна кілька з різновидів наших “дикунів” — чорних, білих і жовтих, найняти за невелику платню, щоб вони ненав’язливо гуляли в народних костюмах серед юрби на Головному дворі?»
Коли Бьорнем читав лист Олмстеда, він, мабуть, подумав, що той геть утратив глузд. Бьорнем ці два роки повністю присвятив створенню монументальної краси, а тут Олмстед заповзявся смішити глядачів. Бьорнем хотів, щоб люди німіли з подиву й захоплення. А той пропонує танці з бубнами! Ніяких дикунів.
Ця виставка — місто мрії, але то була мрія Бьорнема. Усюди вона відображувала авторитарні риси його вдачі — від неймовірної кількості поліції до суворих правил не рвати квіти. Ніде це не виявилося настільки яскраво, як у забороні фотографувати без дозволу.
Бьорнем дав лише одному фотографові — Чарльзові Дадлі Арнольду — одноосібне право продавати офіційні знімки виставки, що дало Бьорнемові змогу контролювати ті світлини, які поширювалися усією країною. Це також пояснює, чому в кожному кадрі зазвичай перебувають виключно охайні, гарно вбрані люди з вищих класів. Ще одна особа отримала ексклюзивне право видавати напрокат відвідувачам фотоапарати «Кодак» — нову портативну фотокамеру, в якій не було необхідності складного налаштування лінзи й діафрагми. На честь виставки фірма «Кодак» назвала складану версію своєї популярної моделі № 4 «Columbus». Кожен, хто бажав взяти на виставку свій фотоапарат «Кодак», мав купити дозвіл за два долари — стільки далеко не кожен міг собі дозволити; у каїрських кварталах на «Мідвеї» треба було доплатити ще долар. Фотоаматор зі звичайним великим триногим фотоапаратом мусив сплатити десять доларів — приблизно стільки приїжджі з інших міст витрачали протягом цілого дня на ярмарку разом із ночівлею, харчуванням і вхідним квитком.
Попри всю одержимість Бьорнема деталями й контролем, усе ж одна подія на виставці не потрапила в його поле зору. 17 червня сталася невелика пожежа в Холодильному будинку — подібній до замку споруді в південно-західному куточку території, збудованій підприємством «Геркулес», яке спеціалізувалося на залізних виробах. Холодильний будинок виробляв лід, у ньому зберігалися продукти для виставки й ресторанів, а також у ньому працювала ковзанка — для відвідувачів, які бажають нових відчуттів від катання на ковзанах у липні. Споруда була приватною: Бьорнем не мав до її будівництва жодного стосунку, крім того, що затвердив її проект. Дивно, але її архітектора звали Френк П. Бьорнем — то був зовсім не родич Деніела.
Займання сталося в куполі центральної вежі будівлі, але його швидко взяли під контроль, і збиток від нього становив лише сто доларів. А проте ця подія викликала в страхувальників бажання уважніше оглянути споруду, і побачене їх просто налякало. Головний елемент проекту взагалі не був встановлений. Сім страхувальників скасували свої поліси. Брандмейстер Едвард В. Мьорфі, чинний голова Пожежного відділення Всесвітньої виставки, звернувся до групи страхувальників: «Ця будівля створює більше клопоту, ніж будь-яка інша на території. То — жалюгідна пастка, там навіть немає нормальних шляхів евакуації, і вона скоро згорить дощенту».
Ніхто не розповів Бьорнемові ні про пожежу, ні про скасування полісів, ні про похмурий прогноз Мьорфі.
Нарешті
О 15:30 у середу 21 червня 1893, п’ятдесят один день по тому, Джордж Вашингтон Ґейл Ферріс посів своє місце на трибуні, яку спорудили під оглядовим колесом. До однієї з кабінок уже сів Військовий духовий оркестр штату Айова в складі сорока музикантів і заграв «Мою країну». Поряд з Феррісом був мер Гаррісон, Берта Палмер, чиказька міська рада у повному складі, а також дехто з офіційних осіб виставки. Бьорнема, схоже, серед них не було.