У Ґеєра ще жевріла надія, що діти все-таки живі, як запевняв Голмс. Навіть після двадцяти років служби в поліції Ґеєрові важко було повірити, що хтось може вбити трьох дітей просто так, без жодної причини. Навіщо Голмс узяв на себе цей клопіт — возив дітей з міста в місто, з готелю до готелю, якщо хотів їх убити? Навіщо він купував їм «кришталеві ручки» і водив у зоопарк у Цинциннаті, дбав, щоб вони наїлися морозива й лимонного пирога?
Ґеєр вирушив до Чикаго, але в глибині душі відчував небажання залишати Індіанаполіс: «Щось ніби підказує, що Говард звідти живим не вийшов». У Чикаго він, на диво, виявив, що в поліції міста нічого про Голмса не знають. Він знайшов Кароліну Клаусманн, яка працювала в «Швейцарському готелі» на Кларк-стрит. Коли він показав їй фотографії дітей, її очі наповнилися сльозами.
Ґеєр сів на потяг до Детройта, звідки Еліс написала останній лист у тій коробці.
Ґеєр починав відчувати слід. Поведінка Голмса була зовсім не раціональна, але складалося враження, що він діє за певною схемою. Ґеєр знав, що шукати в Детройті, і разом з іншим детективом поліції він знову почав обхід готелів і пансіонів. Хоча історію він переказував і демонстрував фотографії уже всоте, він не втомлювався і завжди поводився терпляче й люб’язно. У тому полягала його сила. А от слабким місцем пана Ґеєра було переконання, що зло має якісь межі.
І знову він вийшов на слід дітей, помітив паралельне поселення Голмса і Йоук, але тут виявилася ще дивніша річ: у той самий час Керрі Пайтзель і ще двоє з її дітей — Дессі й немовля Вортон — теж оселилися в детройтському готелі (то був готель Ґейса). Ґеєр із подивом виявив, що Голмс перевозить з місця на місце вже три групи людей, перекидає їх з місця на місце, немов іграшки.
З’ясувалася ще одна деталь.
Переселяючись з місця на місце, Голмс не просто тримав Керрі окремо від Еліс, Неллі й Говарда — він розташовував їх у закладах на відстані буквально трьох кварталів. Раптом детектив зрозумів, що насправді означають дії Голмса.
Він перечитав останній лист Еліс. Вона писала бабусі й дідусеві в неділю 14 жовтня, того самого дня, коли її мати разом із Дессі й малюком оселилася в готелі Ґейса. Цей лист був найсумніший. Еліс і Неллі були обидві застуджені, погода стала зимовою. «Скажіть мамі, мені потрібне пальто, — писала Еліс. — Я замерзаю в цьому легкому жакеті». Діти, не маючи теплого одягу, були змушені цілими днями сидіти в номері. «Ми з Нелл тільки й можемо, що малювати, і я так втомилася сидіти, що майже готова підскочити й десь побігти. Якби я могла вас усіх побачити. Я так скучила за домом, просто не знаю, що робити. Мабуть, Вортон уже й ходить, правда? Якби ж він був тут, він би нас дуже потішив».
Ґеєр був приголомшений. «Ось, ця бідолашна дитина Еліс пише бабусі з дідусем до Ґалви, скаржиться на застуду, переказує прохання до матері, щоб та передала теплішого й зручнішого одягу, хоче бачити малого братика, який би їх розрадив, — а в той час, коли ця самотня, втомлена дівчинка, яка скучила за домівкою, пише того листа, мама, сестра й той самий малий Вортон перебувають від неї за п’ять хвилин ходи і перебуватимуть іще п’ять днів».
Ґеєр зрозумів: для Голмса це була гра. Він володів ними всіма й насолоджувався тим, що вони — його власність.
І ще одна фраза, яку Еліс додала до листа, крутилася в голові детектива.
«Говард, — писала дівчинка, — зараз не з нами».
В’язниця Моямензінґ
Голмс сидів у своїй камері у в’язниці Моямензінґ — великій будівлі з вежами й бійницями на розі Десятої стрит і Рід-стрит у південній частині Філадельфії. Ув’язнення, здається, не дуже його мучило, хоча він і нарікав на несправедливість. «Яке велике приниження — відчувати, що я в’язень, і це вбиває мене сильніше за будь-які інші негаразди, які я змушений терпіти», — писав він, хоча, власне, ніякого особливого приниження не відчував. Якщо він щось і відчував — то задоволення від того, що досі ніхто не може дати конкретних доказів, що він убив Бена Пайтзеля чи зниклих дітей.
Його камера мала 2,7 на 4,3 метри. Високо на зовнішній стіні було розташоване заґратоване віконце, а під стелею — єдина електрична лампочка, яку охорона вимикала о дев’ятій вечора. Стіни були побілені. У кам’яних стінах та спека, яка трималася над містом і над більшою частиною країни, відчувалася трохи менше, а от горезвісна філадельфійська сирість відчувалася вповні. Вона обліплювала Голмса й інших в’язнів, немов мокрий вовняний плащ, але й до цього йому, здається, було байдуже. Голмс став взірцевим в’язнем — власне, взірцем ідеального в’язня. Він завиграшки вдався до своїх чарів, отримуючи поблажки від охорони. Йому дозволили ходити у власному одязі й «залишити при собі годинник та інші дрібні особисті речі». Він виявив, що за гроші йому носитимуть харчі, газети й журнали з волі. Читав про свою лиху славу, яка зростала. Також він прочитав, що Френк Ґеєр, поліцейський детектив з Філадельфії, який допитував його у червні, нині на Середньому заході шукає дітей Пайтзеля. Цей пошук дуже потішив Голмса. Він у глибині душі жадав уваги до власної особи, а ще — відчув свою владу над детективом. Він знав: Ґеєр шукатиме марно.