Комітет із територій і будівель ярмарку конфіденційно звернувся до Бьорнема з тим, щоб той дав оцінку кільком територіям у місті. Так само делікатно комітет звернувся до Бьорнема й Рута з проханням, щоб вони, врешті-решт, взяли на себе керівництво проектуванням і будівництвом ярмарку. Для Бьорнема кожна втрачена хвилина була крадіжкою й так обмеженого часу на всі роботи. Остаточний документ було підписано у квітні президентом Бенджаміном Гаррісоном, він встановив день освячення виставки — 12 жовтня 1892 року на честь тієї дати чотириста років тому, коли Колумб уперше уздрів Новий Світ. Проте урочисте відкриття мало статися пізніше, 1 травня 1893 року, щоб Чикаго добре підготувалося. Навіть у такому разі, розумів Бьорнем, більшу частину території треба повністю підготувати до дня освячення. Тож лишалося тільки двадцять шість місяців.
Знайомець Бьорнема Джеймс Еллсворт був однією з чільних осіб у комітеті; його також розчаровувала ця патова ситуація, до якої він сам багато в чому спричинився. Дорогою у відрядження до штату Мен у середині липня він побував у Брукліні (штат Массачусетс) і там завітав до кабінету Фредеріка Ло Олмстеда, щоб умовити його прибути в Чикаго й дати свою оцінку пропонованим варіантам місць (а може, він би також погодився оформлювати ландшафт для ярмарку?). Еллсворт мав надію, що думка Олмстеда, з огляду на репутацію «чародія Центрального парку», допоможе швидко прийняти рішення.
Те, що з усіх відповідальних людей саме Еллсворт пішов на цей крок, мало неабияке значення. Спочатку він навіть не був певний, чи варто Чикаго приймати ту всесвітню виставку. Він погодився виконувати роль керівника просто через те, що боявся: майбутній ярмарок справді може виправдати ті скромні очікування, які покладає на цей американський прожект Європа, тобто стати «просто ярмарком у звичайному розумінні слова». І він вважав беззаперечним, що місту необхідно захистити свою честь, створивши подію історичного масштабу. Тільки з кожним рухом годинникової стрілки цей шанс був готовий вислизнути з рук.
Він запропонував Олмстедові тисячу доларів за консультацію (нині це близько тридцяти тисяч). Те, що гроші на це він бере з власної кишені, а також те, що наймати Олмстеда він повноважень не мав, підвело містера Еллсворта.
Олмстед чемно відмовив. Еллсвортові пояснив, що ніколи не оформлював ярмарків. До того ж він сумнівався, що є достатньо часу, щоб усе оцінити й винести присуд. Щоб створити ті пейзажні ефекти, над якими працював Олмстед, потрібні були не місяці, а роки, навіть десятиліття. «Усе життя я дивлюся наперед і завжди приношу швидкий ефект у жертву майбутнім аплодисментам, — писав він. — Закладаючи Центральний парк, ми були налаштовані на те, що справжній результат побачимо не менш як через сорок років».
Еллсворт наполягав, що в чиказців на думці проект, який має перевершити навіть паризьку виставку. Описував Олмстедові місто-мрію, спроектоване найкращими архітекторами Америки на території принаймні на третину більшій за територію паризької. Запевняв Олмстеда, що, погодившись допомогти, він внесе своє ім’я до списку тих, хто виконав одне з найпрекрасніших мистецьких творінь століття.
Олмстед дещо поступився і сказав, що подумає про це, домовившись з Еллсвортом про зустріч за три дні, коли той їхатиме назад із Мену.
Олмстед і справді все обдумав і подивився на виставку як на можливість досягти того, за що він давно й запекло боровся, але майже завжди зазнавав поразки. Протягом усієї кар’єри він майже безуспішно намагався розвіяти упередження, що оформлення ландшафтів — це просто таке собі претензійне садівництво, і поставити свою справу поряд з іншими високими видами мистецтва, як-от: малярство, скульптура, архітектура. Олмстед цінував усякі рослини, дерева, квіти не за їхні окремі ознаки, а як форми чи кольори на художній палітрі. «Правильні» клумби викликали в нього внутрішній протест. Троянди для Олмстеда були не просто троянди, а «плями білого або червоного, котрі пом’якшують вигляд зеленої маси». Його дратувало те, наскільки мало людей, як здавалося, розуміли ті ефекти, які він так довго й наполегливо шліфував. «Я, оформлюючи, бачу стежку з ненав’язливою, м’якою, трохи сумною вдачею — надаю відповідної форми ґрунту, прибираю невідповідні елементи й насаджую потрібну рослинність». Щоправда, занадто часто він, «повернувшись через рік, бачив, що все порушено: але чому?! — “Моя дружина так любить троянди!”; “Мені подарували саджанці великих норвезьких хвойних дерев…”; “У мене слабкість до білих берізок — така росла в батьковому дворі, коли я був малий…”»