Подібне траплялося і з великими громадськими проектами. Він разом із Кальвертом Воксом облаштовували та дбали про Центральний парк з 1858 до 1876 року, але потім Олмстеду довелося захищати парк від спроб виробляти з його територією таке, що цьому майстрові паркового мистецтва видавалося не менш як варварством. Та не лише Центральний парк — здається, таких знущань зазнавав ледь не кожен парк.
«Уявіть собі, — писав він архітекторові Генрі ван Брюнту, — що вам доручили збудувати грандіозний оперний театр; і тут, коли будівництво вже майже завершене й оформлення повністю продумане, вам раптом кажуть, що щонеділі будівлю використовуватимуть як баптистський храм, тож там треба знайти місце для великого органа, кафедри й чаші зі святою водою. Потім, теж через певний час, вам почнуть казати, що частини вашої опери слід переобладнати на зал суду, в’язницю, концертний зал, готель, ковзанку, хірургічну клініку, цирк, майданчик для виставки собак, гімнастичний зал, бальний зал, вокзал і вежу для відливання дробу!» Отака історія, писав він, «завжди й відбувається з громадськими парками. Перепрошую, якщо втомив вас багатослівністю, — у мене стався черговий напад хронічного гніву».
Оформлення ландшафтів, на думку Олмстеда, потребувало більшої громадської уваги, яка, у свою чергу, дасть цьому мистецтву більш високий рівень довіри. Виставка, зрозумів він, може тут стати у великій пригоді, коли буде виконана на тому рівні, який уявляє собі Еллсворт. Проте він мав зважити й на найближчі наслідки такої згоди. Його фірма на той час була завантажена роботою під зав’язку, настільки, що, за словами Олмстеда, «ми самі весь час перебуваємо в нервовій напрузі, посеред хмари хвилювань». А в самого Олмстеда здоров’я дедалі слабшало. Йому було шістдесят вісім років, він трохи кульгав після давньої транспортної аварії: одна нога в нього зрослася так, що стала коротшою за другу. Чоловік був схильний до тривалих нападів меланхолії. У нього боліли зуби. Страждав він на хронічне безсоння і лицьову невралгію. Загадковий шум у вухах заважав йому добре підтримувати розмову. А проте немолодий добродій аж кипів творчими задумами, весь час перебував у русі, от тільки нічні поїздки потягами він щоразу переносив дуже тяжко. Навіть у власному ліжку ночі незрідка ставали для нього безсонними кошмарами, приправленими зубним болем.
Але ідея Еллсворта була переконлива. Олмстед порадився зі своїми синами та новим членом фірми, Генрі Саржентом Кодменом, якого частіше називали Гаррі, — надзвичайно талановитим молодим парковим архітектором, котрий швидко став для Олмстеда цінним порадником і близьким товаришем.
Коли Еллсворт повернувся, Олмстед повідомив йому, що передумав. Він візьме участь у цій авантюрі.
Щойно повернувшись до Чикаго, Еллсворт влаштував так, щоб Олмстеда можна було запросити офіційно, і домовився, щоб той доповідав безпосередньо Бьорнему.
До Олмстеда Еллсворт написав: «Моя позиція щодо цього така. На кону стоїть репутація Америки й репутація Чикаго. Як американський громадянин, ви так само зацікавлені в успіху цього великого, грандіозного задуму, а також із розмови в вами я зрозумів, що в подібних ситуаціях ви бачите всю картину в цілому й не перебуваєте в жодних вузьких рамках».
Звичайно, саме тому, як здається, під час пізніших перемовин і підписання контракту Олмстед за порадою Кодмена попросив за свою працю 22 500 доларів (сьогодні — приблизно 675 000 доларів) — і отримав ці гроші.
У середу 6 серпня 1890 року, через три тижні після візиту Еллсворта до Брукліна, Олмстедові зателефонували з організаційного комітету виставки з питанням: «Коли б ви могли приїхати?»
Олмстед із Кодменом прибули через три дні, у суботу вранці, і побачили, що місто аж гуде від новини, що найновіший перепис населення офіційно підтвердив попередньо приписуваний Чикаго статус другого за розміром міста в Сполучених Штатах, хоча й останній підрахунок показав зовсім незначний розрив між ним і третім містом — Філадельфією (всього лише 52 324 душ). Ця добра новина була втіхою після важкого літа. Нещодавно місто накрила жахлива спека, від якої загинуло сімнадцять людей (одного з яких звали Христос) і яка розбила вщент нахваляння чиказців перед Конгресом про чудовий, «свіжий і приємний» літній клімат у місті, як писала «Tribune» — практично курортний клімат. І саме перед хвилею спеки молодий британський письменник на злеті популярності надрукував про Чикаго ущипливий нарис. «Побачивши його один раз, — писав Редьярд Кіплінг, — не бажаю бачити його знову. Це місто населене дикунами».