Кожен ландшафтний елемент виставки, пояснював він, повинен мати одну «найважливішу мету, а саме відповідність усього, що можна сприймати як скромну частину великої цілісності; головні елементи останньої являтимуть собою виразний набір головних будівель виставки. Іншими словами, земля з усім, що на ній, перед, між і за будівлями, чи то накрита дерном, чи оздоблена квітами, кущами чи деревами, фонтанами, скульптурами та іншими декоративними об’єктами й мистецькими витворами, повинна становити архітектурну єдність із будівлями; має підкреслювати будівлі, а також засобами світла, тіні й кольору відтінятися будівлями».
Звичайно, деякі місця потребують особливо багатого декору. Більшого можна досягти, якщо прив’язати виставку до певного дива природної краси, «ніж до найскладніших і найвитратніших штучних оздоб із розряду садово-паркового мистецтва, терас, фонтанів чи скульптур, що їх людський розум може помислити, а людська рука створити».
Складалося таке враження, що групи підтримки різних можливих територій не звернули уваги на те, що Чикаго має «лише один природний об’єкт виразно місцевий, про який можна сказати, що він є величним, прекрасним і цікавим. І це — Озеро».
Озеро прекрасне, воно повсякчас змінює колір і текстуру, але також, запевняв Олмстед, воно являтиме собою новину, котра посилить притягальність виставки. Чимало з тих, хто прибуде із середини країни, тут уперше побачать велику воду до самого виднокраю, судно під вітрилом чи пароплав такої тоннажності, як ті, котрі щогодини випливають із чиказького порту; уперше побачать, як у воді відображується світло і хмари, що купчаться до самого обрію, — видовище, яке ледь не кожного літнього дня можна бачити з міського берега озера».
Далі Олмстед розглядав чотири пропоновані території: місце на березі озера на північ від «Кола», дві неберегові точки, однією з яких був Ґарфілд-парк на західному краю міста, і, звичайно ж, Джексон-парк.
Хоча самому Олмстедові більше було до душі північне місце, він наполягав на тому, що Джексон-парк міг би виконати цю роль і «дати приємно відповідні результати, такі, які досі не ставилися на меті міжнародних виставок-ярмарків».
Олмстед відмовився від територій, розташованих не біля озера, як від пласких, одноманітних і далеких від води. Критикуючи Ґарфілд-парк, він знову не полінувався висловити роздратування тим, що представники Чикаго ніяк не можуть домовитися щодо місця — і ця нездатність тим прикріша, що міська еліта так вихвалялася тоді на конгресі, лобіюючи кандидатуру Чикаго: «Проте з огляду на те, як енергійно привертали загальну увагу до міста, з огляду на кількість і якість місць, що їх може запропонувати Чикаго, на те, які переваги для ярмарку століття є в краєвидах навколо Філадельфії, на переваги того самого порядку, які б ярмарок отримав, коли б його проводили на берегах мальовничої долини Рок-Крік біля Вашингтона, яка зараз належить народу як парк; з огляду на те, які дивовижні краєвиди можна побачити в парку «Пелісейдс»: берег Гудзонової затоки з одного боку, вода й розмаїта берегова лінія затоки Лонг-Айленд з іншого, на території, запропонованій Нью-Йорком, — з огляду на все це, ми не можемо не боятися, що вибір розташування за містом, де в пейзажі немає жодної природної принади, стане розчаруванням для всієї країни й дасть привід до чималого потоку іронії: мовляв, минулої зими перед Конгресом було виставлено безліч ідеальних місцерозташувань». (Курсив Олмстеда.)
Бьорнем сподівався, що цей другий документ нарешті приведе до остаточного рішення. Зволікання було обурливим, абсурдним, адже час давно вже пішов. Складалося враження, що комітет не розуміє, що Чикаго тепер ризикує зганьбитися на всю країну, а то й на весь світ.
Минали тижні.
Навіть наприкінці жовтня 1890 року питання місцерозташування ще не було вирішене. Бьорнем і Рут були у вирі праці — роботи в їхньої фірми дедалі більшало. На замовлення зводилися два найновіші, найвищі хмарочоси Чикаго — будинок Жіночого християнського товариства тверезості та Храм масонського братства — двадцятиодноповерхові, найвищі будівлі у світі.