Проте всі згодилися зібратися 10 січня в Чикаго й там знову порадитися та оглянути обрану територію.
Ніхто з панів архітекторів не бував у Джексон-парку. У тодішньому дикому й занедбаному стані, розумів Бьорнем, це місце навряд чи могло б завоювати чиюсь симпатію. Але цього разу має бути Олмстед. Та й у Рута ще попереду участь у запрошуванні архітекторів. Ті його поважають, але сумніваються в його здібностях як головного архітектора. Його присутність у Нью-Йорку була б безцінна.
Небо надворі було порожнє, світло мало олов’яний відтінок. Незважаючи на криті тамбури пульманівських вагонів, крижаний пил осідав між вагонами та сповнював потяг, у якому їхав Бьорнем, гострим духом глибокої зими. Вряди-годи понад рейками видніли повалені дерева.
Деніел Бьорнем прибув до Чикаго та виявив, що місцеві архітектори й члени оргкомітету обурені тим, що він поїхав в інше місто, та ще й яке — до Нью-Йорка! — кликати на будову архітекторів, погребувавши такими, як Адлер, Саллівен і Дженні. Саллівен побачив у цьому ознаку того, що Бьорнем не вірить у те, що в Чикаго вистачить своїх талантів працювати над виставкою. «Бьорнем гадав, що найкраще послужить країні, коли візьме до роботи виключно східних архітекторів, — писав Саллівен, — суто, як він стверджував, з огляду на їхню вищу культуру». Головою Комітету з територій і будівель був Едвард Т. Джеффрі. «Надзвичайно тактовно й делікатно, — згадував Саллівен, — Джеффрі на зустрічі оргкомітету переконав Деніела, ухвалюючи рішення, додати до списку також і західних архітекторів».
Рут і Бьорнем поспіхом порадилися і вибрали до участі п’ять чиказьких контор, зокрема фірму Адлера і Саллівена. До кожної з них Бьорнем навідався наступного дня. Чотири фірми з п’ятьох забули образу й одразу ж зголосилися. Тільки Адлер із Саллівеном відмовлялися. Адлер ображався і бурчав. «Мабуть, Адлер сподівався посісти моє місце, — згадував Бьорнем. — Він був помітно незадоволений і “не знав”».
Але, врешті-решт, на запрошення Бьорнема відгукнувся й Адлер.
Тепер настала черга Рута їхати до Нью-Йорка. Їхати він мав у будь-якому разі — на зустріч керівництва Американського архітектурного інституту, після чого мав на думці вирушити потягом до Атланти й там перевірити одну з будівель, над якою працювала фірма. Рут сидів у своєму кабінеті в «Рукері» надвечір новорічного дня 1891 року; скоро він мав виїжджати, і до нього зазирнув один із працівників. «Він казав, що втомився, — згадує той гість, — і відчував бажання відмовитися від посади секретаря в інституті. Це мене стривожило: ще ніколи не було чувано, щоб містер Рут скаржився на надмір роботи, і хоч ці слова й свідчили просто про фізичну втому, а, йдучи додому, він знову збадьорився і повеселішав, проте з огляду на подальші події сказано це було неспроста».
У Нью-Йорку Рут знову і знову запевняв архітекторів, що він жодним чином не втручатиметься в їхні проекти. Попри його особисту привабливість, у «Chicago Inter Ocean» про нього колись написали як про «другого Чонсі Деп’ю за рівнем пообідньої дотепності й гумору», — він не зміг викликати в них ентузіазму й поїхав далі до Атланти, так само розчарований, як і Бьорнем за два тижні до того. Подорож на південь його майже не розрадила. Гарріет Монро бачила Рута, коли той повернувся в Чикаго. Він був глибоко пригнічений, за її словами, «ставленням східних архітекторів до його справи — вони всі як один виявилися байдужими, абсолютно не вірили, що будь-яка асоціація західних ділків дасть митцеві ту свободу творити, про яку він говорив. Мрія видавалася занадто химерною, щоб бути здійсненною, і вони геть не бажали братися до справи, яка потребує долання усіляких перешкод, урахування дрібних і великих втручань, котрі, на їхню думку, були неминучі».
Рут утомився і знеохотився. Він сказав Монро, що просто не зміг цих панів нічим зацікавити. «У нього було відчуття, що то найдивовижніша можливість, яка може відкритися перед архітектором нашій країні, але йому не вдалося дати їм це зрозуміти», — згадувала вона. Усе ж панове збиралися прибути до Чикаго на ту зустріч у січні, сказав їй Рут, «але без охоти — в їхніх серцях такого бажання не було».
5 січня 1891 року Комітет із територій і будівель уповноважив Бьорнема запропонувати офіційну винагороду всім десятьом архітекторам і видати кожному 10 000 доларів (за нинішнім курсом — приблизно 300 000 доларів). То була дуже щедра платня з огляду на те, що Бьорнем хотів від них лише робочих креслень і кількох візитів до Чикаго. Бьорнем і Рут наглядатимуть за будівництвом і даватимуть раду з тими прикрими дрібницями, які зазвичай ускладнюють життя архітекторам. Втручань у мистецький бік не буде.