Проте пічник наполягав: не побачивши, він нічого не може порадити.
Голмс усміхнувся. Ну, звичайно. Коли пан управитель має на це час, то він радо все йому покаже.
Голмс провів його вниз — спочатку на перший поверх, а потім темнішими сходами у підвал.
Вони увійшли до великої прямокутної печери, яка тяглася на всю довжину кварталу, простір якої перетинали хіба що стовпи, що підтримували будівлю. У темряві видніли якісь бочки, баки й купи чогось темного — можливо, землі. Під багатьма вимкненими лампами стояв довгий вузький сталевий стіл, а біля нього — дві потерті шкіряні валізи. Виглядом підвал скидався на шахту, а запахом — на операційну.
Управитель оглянув піч. Помітив, що в ній є внутрішня камера з вогнетривкої цегли, влаштована так, щоб вогонь не потрапляв усередину неї, помітив розумне доповнення: два отвори у верхній частині внутрішньої камери, через які можуть виходити гази, відтак вигоряючи в довколишньому полум’ї. Проект був цікавим і, здається, мав би працювати, тільки він зауважив, що форма печі не зовсім відповідає завданню з формування скла. Внутрішня частина занадто мала для великих панелей, які зараз бувають на міських вітринах. А в усьому іншому він нічого такого не помітив і не бачив проблеми в тому, щоб покращити роботу такої печі.
Повернувся із бригадою робітників. Ті поставили потужніший пальник, який нагрівав піч до 1650 градусів Цельсія. Голмс, схоже, був задоволений.
Тільки пізніше пічник зрозумів, що особлива форма тієї печі й надзвичайно високі температури були ідеальні для зовсім іншого призначення. «По суті, — говорить управитель, — загальний план тої печі доволі подібний до крематорію для мертвих тіл, і з огляду на вищеописані пристосування він абсолютно не даватиме запаху».
А проте, знов-таки, це спало йому на думку згодом.
І знову Голмс довго не повертався до Вільметта, хоча регулярно надсилав Мірті та доньці гроші, щоб їм було добре. Він навіть застрахував життя дівчинки, адже діти — то такі крихкі створіння, які можуть в одну мить залишити наш світ.
Справи в нього йшли добре. Компанія, що надсилала ліки поштою, приносила несподівано великі гроші, і він став шукати способів заробити на останньому слові медицини — ліках від алкоголізму, винайдених лікарем на прізвище Кілі у Двайті (штат Іллінойс). Аптека на розі працювала легко й давала прибутки, тільки-от одна з дам, яка мешкала по сусідству, помітила, що в господаря чомусь не затримуються на роботі молоді й зазвичай гарненькі продавчині. У них чомусь щоразу виявлялася погана звичка йти з роботи без попередження, іноді навіть залишаючи особисті речі в кімнаті на другому поверсі. Така поведінка видавалася спостережливій жінці недоброю ознакою дедалі більшого небажання працювати в сучасної їй молоді.
Будівля переобладнувалася на готель не надто швидко, зі звичними затримками та злостивими звільненнями. Голмс доручав своїм трьом помічникам — Квінлену, Чеппеллу й Пайтзелю — знаходити працівників на заміну. Схоже, їм було нескладно знаходити нових людей на кожну нову вакансію. Тисячі робочих рук, звільнених десь-інде, прибували до Чикаго з надією будувати виставку — і тут виявляли, що таких розумників знайшлося аж надто багато, тож бідолашні люди становили величезний ринок робочої сили, готової братися за що завгодно та за яку завгодно платню.
Голмс звернув свою увагу до інших, цікавіших занять. Доля принесла в його життя двох нових жінок: одна — на зріст майже метр вісімдесят і з розкішним тілом, а друга — її зовиця — мила дівчина, чорнява та з дивовижними темними очима. Те, що висока красуня прибула в товаристві чоловіка й дочки, надавало ситуації особливої пікантності.
Сумний краєвид
Східні архітектори виїхали з Нью-Джерсі о 16:50 8 січня 1891 року вагоном № 5, в купе № 6, «Норз шор лімітед», — Гант зарезервував для товариства окреме купе. Попереднього вечора з Бостона мав прибути Олмстед, щоб долучитися до них.
То було чарівне видовище: розкішний потяг мчить крізь зиму, везучи п’ятьох із найбільших архітекторів за всю історію США в одному купе; чоловіки обмінюються плітками, жартують, випивають, курять. Олмстед використав цю можливість, щоб описати товариству Джексон-парк, і тяжкі випробування бюрократією в цей момент, здається, відступили на другий план. Він поважав Бьорнема з прямоту та щирість, за владність, яку той випромінював, і не мав сумніву, що виставив його перед архітекторами з найкращого боку. Також він, безумовно, чимало часу міркував над своїм баченням виставкового простору, звернувши особливу увагу на те, що Лісовий острів слід залишити таким, щоб він не мав жодних помітних об’єктів, зроблених руками людей.