Бьорнем пообіцяв не залишати, але все-таки вийшов у сусідню кімнату до дружини Джона. Поки Бьорнем із нею розмовляв, до кімнати зайшла жінка з рідні. Вона сказала: Рут помер. В останні свої хвилини, розповіла вона, він ворушив пальцями на простирадлі, немов грав на піаніно. «Чи ви чуєте? — прошепотів він. — Ну хіба не дивовижно? Оце так музика…»
У будинку запала моторошна тиша, яку приносить смерть. Було чути лише шипіння газових світильників і втомлене цокання годинників. Бьорнем пішов на нижчий поверх. Він не помічав, що за ним стежать. Нетті — тітка Гарріет Монро — сиділа в темряві на верхньому майданчику сходів, що вели з вітальні на другий поверх. Жінка прислухалася до кроків Бьорнема. У каміні за його спиною горів вогонь і кидав довгі тіні на протилежну стіну. «Я працював! — казав сам до себе Бьорнем. — Я будував плани, я мріяв зробити нас найбільшими архітекторами на світі! Я показав йому це, я спрямував його на це! А тепер він помер… Чорт! Чорт! Чорт!»
Смерть Рута приголомшила Бьорнема — і все Чикаго. Бьорнем і Рут вісімнадцять років дружили, разом працювали. Вони знали думки один одного. Покладалися на вміння один одного. І ось Рута не стало. Далекі від них люди гадали, чи разом із Рутом не загинула й уся майбутня виставка. Газети аж гули від інтерв’ю, в яких перші особи міста говорили про покійного як про рушійну силу великої виставки, про те, що без нього годі й сподіватися здійснити те, про що всі мріяли. У «Tribune» писали, що Рут у Чикаго «без сумніву, найвидатніший архітектор, коли не найкращий в усій країні». Едвард Джеффрі, голова Комітету з територій і будівель, сказав: «Серед людей архітектурного фаху не залишилося таких, чийого генія і вміння вистачить, щоб у роботі над Всесвітньою виставкою посісти місце покійного Рута».
Бьорнем мовчав.
Він уже думав відмовитися від організації виставки. У ньому боролися дві сили: горе — і бажання закричати, що це насправді він, Бьорнем, був рушієм ярмаркового проекту; що саме він штовхав фірму Бьорнема й Рута до вищих і вищих звершень.
Східні архітектори поїхали в неділю, 17 січня. У неділю Бьорнем прийшов на панахиду за Рутом до будинку покійного на Астор-плейс, на його похорон на цвинтар Ґрейсленд, милий притулок для заможних небіжчиків за кілька кілометрів на північ від Кола.
У понеділок він повернуся до свого кабінету. Написав дванадцять листів. Сусідній кабінет — Рутів — стояв тихий, завішений чорним. У повітрі стояли пахощі тепличних квітів.
Завдання, поставлене перед ним, тепер страхало ще дужче.
У вівторок у Канзас-сіті лопнув великий банк. Наступної суботи Лаймен Ґейдж оголосив, що з 1 квітня піде з посади президента виставки, щоб зайнятися власним банком.
Генеральний директор виставки Джордж Девіс спочатку відмовлявся в це повірити. «Це нісенітниця! — вигукнув він. — Ґейдж має лишатися з нами. Без нього ми не можемо».
Серед робітників почалися хвилювання. Як і боявся Бьорнем, профспілкові лідери вирішили скористатися майбутньою подією, щоб досягти таких цілей, як встановлення певного рівня мінімальної платні й восьмигодинного робочого дня. Пожежа, погана погода і хвороби теж становили загрозу: у закордонних газетах уже писали, мовляв, хто ж наважиться відвідати ту виставку з огляду на горезвісну чиказьку каналізацію. Ніхто не забув, як 1885 року від брудної води стався спалах тифу й холери, який знищив десять відсотків мешканців міста.
У димах володарювали темні сили. Десь у серці міста молодий ірландський емігрант дедалі глибше занурювався в безумство — і це виявиться увертюрою до події, яка вжахне весь народ і очорнить те, про що Бьорнем мріяв як про найвеличніший момент свого життя.
А ще ближче до місця звершення підіймало голову значно химерніше створіння в такому самому нетерплячому передчутті: «Я народився з дияволом усередині. Я не міг нічим зарадити тому, що вродився вбивцею, так само як поет не може стримати натхнення до пісень».
Частина II. Страшна битва
Зібрання
У вівторок 24 лютого 1891 року Бьорнем, Олмстед, Гант та інші архітектори зібралися в бібліотеці на верхньому поверсі «Рукері», щоб надати креслення основних будівель виставки Комітету з територій і будівель. Архітектори зранку провели і власне засідання, де головував Гант. Через подагру він мусив покласти хвору ногу на стіл. Олмстед виглядав погано: обличчя в нього було аж сіре, тільки очі бірюзовими кульками блищали з-під лисого лоба. До групи долучився новий член — Оґастес Сент-Ґоденс, один із найвідоміших скульпторів Америки; Чарльз Мак-Кім запросив його допомогти оцінити проекти. Члени Комітету з територій і будівель виставки прибули о другій годині й наповнили бібліотеку запахом сигар, вовни й морозу.