Невдовзі боротьба за владу вилилася в особистий конфлікт між Бьорнемом і Девісом, який почався з суперечки щодо того, хто з них має контролювати художнє оформлення експонатів та інтер’єрів. Бьорнем вважав очевидним, що ця територія належить йому. Девіс був іншої думки.
Спочатку Бьорнем намагався підійти до цього опосередковано: «Ми для цього зараз організовуємо особливу групу з архітектурно-декоративного оформлення, — писав він Девісу. — І я маю честь запропонувати вам послуги цієї моєї групи. Відправляти моїх людей, щоб вони вносили свої поправки в мистецьке компонування, форми та оздоблення експонатів, — питання делікатне й не може бути вирішене без вашої згоди, якої я у вас із найглибшою повагою прошу».
Але Девіс сказав репортерові: «Гадаю, нині всі чудово розуміють, що ніхто, крім генерального директора та його уповноважених, не має займатися експонатами».
Конфлікт тихо розгорявся. 14 березня Бьорнем долучився до Девіса за вечерею в «Чикаго-клубі» із японським делегатом виставки. Після того Девіс із Бьорнемом залишилися в клубі й тихо просперечалися там до п’ятої години ранку. «Ми гарно провели час, — написав він Марґарет, яка в той час не була в місті, — і в нас тепер є добре передчуття, що подальший шлях стане легшим і рівнішим».
У цей лист закрадається нетипова для енергійного архітектора втома. Він розповідає дружині, що планує ввечері закінчити справи рано й поїхати до Іванстона «і спати в твоєму любому ліжку, моя кохана, і ти мені будеш снитися. Скільки метушні в цьому житті! Куди йдуть роки?»
Були в його житті й щасливі моменти. Бьорнем з нетерпінням чекав таких вечорів, коли в його «халабуді» на будівництві зберуться вечеряти його помічники та приїжджі архітектори, і розмови біля величезного каміна не змовкатимуть усю ніч. Бьорнем цінував товариськість і цікаві історії. Олмстед розповідав про нескінченні суди, на яких він захищав свій Центральний парк від дурних і неестетичних змін. Полковник Едмунд Райс, голова Колумбівської гвардії, згадував, як воно було — стояти серед лісових тіней у Ґеттісбурзі, коли Пікетт кинув своїх солдатів уперед, у поле.
Наприкінці березня 1892 року Бьорнем запросив синів до своєї «халабуди» на такі самі цілонічні посиденьки. Вони чомусь не приїхали в домовлений час. Спочатку всі приписали затримку звичайному спізненню потяга, але години минали, і Бьорнем хвилювався дедалі більше. Він не гірше за будь-кого знав, що залізничні аварії в Чикаго трапляються ледь не щодня.
Стало вже поночіти, і нарешті з’явилися хлопці. Їхній поїзд затримався через поламаний міст на лінії Мілвокі — Сент-Пол. Вони зайшли в «халабуду», як написав Бьорнем дружині, «саме вчасно, щоб послухати байки полковника Райса про війну й життя на рівнині серед індіанців».
Коли Бьорнем писав цей лист, сини були поруч. «Вони дуже раді бути тут і зараз. У ці хвилини вони разом із містером Джеральдіном гортають великий фотоальбом». У тому альбомі містилася колекція світлин виставки, зроблених Чарльзом Дадлі Арнольдом, фотографом із Баффало (штат Нью-Йорк), якого Бьорнем призначив офіційним фотографом виставки. Гостював у Бьорнема й Арнольд, і невдовзі діти взялися разом із ним малювати.
Бьорнем завершив свого листа так: «Нам усім добре, ми задоволені кількістю і розмаїттям роботи, яку нам послала щаслива доля».
Такі мирні періоди ніколи не тривали довго.
Конфлікт між Бьорнемом і Девісом спалахнув із новою силою. Директори Виставкової компанії усе-таки вирішили завернутися до Конгресу по пряме виділення коштів, але це прохання мало не дуже приємний наслідок: Конгрес почав розслідувати, як саме витрачалися кошти на виставку. Бьорнем і президент Бейкер очікували загального огляду витрат, а натомість виявилося, що їх почали докладно допитувати про найбільш буденні видатки. Наприклад, коли Бейкер назвав суму, витрачену на винаймання транспорту, підкомісія стала вимагати поіменного списку візників. На одній із зустрічей у Чикаго в Девіса вимагали назвати остаточну суму коштів, які потрібні для виставки. Не порадившись із Бьорнемом, Девіс назвав цифру на 10 % меншу за ту, яку нарахував Бьорнем для президента Бейкера, а Бейкер, у свою чергу, вніс у той документ, що дав комісії. Тож заява Девіса виявилася немовби звинуваченням, що Бьорнем з Бейкером спеціально роздули суму, потрібну для завершення робіт.
Бьорнем підхопився на ноги. Голова підкомісії наказав йому сісти. Бьорнем не послухався. Він ледве стримував обурення.