Однак Емеліна, здавалося, була зачарована. Доктор Сіґранд не був настільки черствою людиною, щоб розвіювати таке миле, наївне захоплення. Пізніше, звичайно, він пошкодував, що не висловився щиро й не прислухався уважно до шепоту в голові: увесь цей будинок якийсь неправильний, його істинний вигляд і те, що відчуває юна Емеліна, — це зовсім різні речі. Але, знов-таки, Емеліна була палко закохана. Не його справа — завдавати їй таку рану. Вона молода, захоплена, її радість заразлива — особливо для пана Сіґранда, зубного лікаря, який бачив так мало радості в тому, що день при дні доводив дорослих, мужніх чоловіків до сліз.
Невдовзі після гостини Сіґрандів Голмс зробив Емеліні пропозицію, і вона погодилася. Він обіцяв їй медовий місяць у Європі, під час якого вони, звичайно ж, завітають до його батька-лорда.
День посвяти
В Олмстеда боліли зуби, у вухах гуло, сон до нього не йшов, але перші місяці 1892 року він працював так інтенсивно, як було б важко й утричі молодшому чоловікові. Він їздив до Чикаго, Ешвілля, Ноксвілля, Луїсвілля і Рочестера — кожна з нічних поїздок вимучувала його. У Чикаго, попри невтомні старання його молодого помічника Гаррі Кодмена, справи все одно робилися з великим запізненням, а попереду маячили просто величезні завдання. Перший серйозний строк — посвята, запланована на 21 жовтня 1892 року, видавався неймовірно близькою і ще ближчою стала б, якби чиновники не перенесли її з 12 числа з тим, щоб у Нью-Йорку провели власне колумбівське святкування. З огляду на ті наклепи, якими раніше Нью-Йорк поливав Чикаго, відкладання посвяти виявилося актом дивовижної доброти.
Затримки будівництва на території особливо засмучували Олмстеда. Якщо спізнюються будівельники, спізнюється і він. Страждало й те, що він уже встиг зробити. Робітники наступали на рослини та псували прокладені доріжки. У цьому плані особливо примітною була історія з Будинком уряду США. «Усюди навколо цієї будівлі, — доповідав Рудольф Ульріх, відповідальний за ландшафт, — матеріал усіх можливих видів і різновидів навалений і розкиданий настільки рясно, що тільки неодноразові переконливі вимоги до відповідальних осіб дали змогу бодай якось розпочати нашу справу; і навіть тоді, коли все з кожним днем робилося й покращувалося, на наші старання ніхто не звертав уваги. Будь-що зроблене могло бути зіпсоване наступного дня».
Затримки й перешкоди ландшафтним роботам лютили Олмстеда, але ще дужче виводило його з рівноваги інше. Неймовірно! — незважаючи на всі крики й вимоги Олмстеда, Бьорнем, здається, все ще вважає пароплави прийнятним вибором для виставкового судноплавства. І, здається, ніхто не поділяє його переконання, що на Лісовому острові не треба нічого будувати.
Острів раз у раз опинявся під ударом, пробуджуючи застарілий гнів Олмстеда: ну чому клієнти завжди псують його пейзажі! Усім хотілося місця на тому острові. Спочатку — Теодорові Томасу, голові Чиказького симфонічного оркестру; на його думку, острів є ідеальним місцем — єдиним місцем! — для концертного залу, вартого виставки. Олмстед не погодився категорично. Наступним забажав щось зробити з Лісовим островом Теодор Рузвельт, голова Комісії у справах державної служби США, людина-криголам. Острів, наполягав він — чудове місце для виставкового мисливського табору його клубу «Бун і Крокетт». Не дивно, що, з огляду на впливовість Рузвельта у Вашингтоні, політики з Національної комісії виставки цілком схвалили його план. Бьорнем, частково заради миру, також прохав Олмстеда згодитися. «Ви не будете заперечувати, якщо табір поставити на північному кінці острова, десь між дерев, суто як експонат, якщо він буде настільки схований в лісі, що його зможуть випадково побачити лише ті, хто ходитиме островом, а з берега взагалі не буде видно?»