Олмстед заперечував. Він дав згоду розташувати табір Рузвельта на меншому острівці, але ніяких споруд, тільки «кілька наметів, коней, багаття тощо». Пізніше він погодився збудувати й невеликий мисливський будиночок.
Потім на Лісовий острів накинув оком уряд США, бажаючи зробити там індіанську виставку, потім професор Путнем, головний етнограф ярмарку, вбачав у ньому ідеальне місце для кількох екзотичних селищ. Японському урядові теж захотілося використати той острів. «Вони хочуть показувати свої храми і виставляти такі експонати, як завжди, на Лісовому острові…» — написав Бьорнем у лютому 1892 року. Бьорнемові вже здавалося, що окупації острова не уникнути. Дуже вже гарне місце. Бьорнем пробував умовити Олмстеда погодитися на японців. «Здається, їхні експонати без жодних питань пасують до тієї місцевості і, на мою думку, нічим не порушують того враження, яке для вас важливе. Вони пропонують привезти речі надзвичайно вишуканої краси й хочуть залишити їх тут після закриття ярмарку як подарунок місту».
Боячись чого-небудь гіршого, Олмстед здався.
Боротьба за вигляд острова нічим не покращила настрою. І тут він дізнався про новий удар по любому його серцю Центральному парку. Групка нью-йоркських багатіїв подбала, аби уряд штату потихеньку дозволив будувати «спідвей» у західній частині парку, щоб ті багатії могли там проводити перегони на своїх колясках. Громадськість обурилася. Олмстед теж кинувся в бій: надіслав лист, де запропоновану дорогу було схарактеризовано як явище «нерозумне, несправедливе й аморальне». Влада штату скасувала рішення.
Його безсоння і болячки, напружена, часто невдячна праця і всі розчарування, з нею пов’язані, зовсім знесилили його дух: наприкінці березня він відчув, що перебуває на межі фізичного й морального виснаження. Ось-ось на нього міг звалитися напад меланхолії, яка переслідувала його все свідоме життя. «Коли Олмстед сумує, — колись писав його друг, — логіка його пригніченості стає нищівною і жахливою».
Олмстед, однак, вважав, що йому потрібно лише добре відпочити. У дусі тогочасної терапії він вирішив набратися сил у Європі, де краєвиди дадуть йому можливість збагатити свою візуальну палітру. Він планував набіги на громадські сади та парки, на територію колишньої паризької виставки.
Він поставив свого старшого сина Джона відповідальним за бруклінську контору й залишив Гаррі Кодмена в Чикаго керувати ландшафтним оформленням ярмарку. В останню хвилину він вирішив узяти в подорож двох своїх дітей Маріон і Ріка, а разом із ними юного Філа Кодмена, молодшого брата Гаррі. Для Маріон і хлопців подорож стала просто мрією, для старого Олмстеда вона була значно похмурішою.
Вони відпливли в неділю 2 квітня 1892 року та прибули в Ліверпуль у бурю зі снігом і градом.
У Чикаго Сол Блум отримав телеграму з Франції — і був приголомшений.
Він перечитав її двічі, перевіряючи, чи правильно все зрозумів.
Його алжирці, десятки людей, разом із тваринами й речами, вже відпливли в Америку на ярмарок — на рік раніше!
«Місяць вони обрали правильний, — відзначав Блум, — а от із роком помилилися…»
Олмстедові англійська сільська місцевість видалася дуже милою, а погода — холодною і похмурою. Трохи поживши в родичів у Чізлхьорсті, він узяв хлопців і поїхав до Парижа. Маріон залишилася в Англії.
У Парижі Олмстед пішов на територію колишньої виставки. Сади були негусті, втомлені від довгої зими, будівлі теж не виглядали дуже свіжими, але загалом від тієї виставки лишилося достатньо, щоб ландшафтний архітектор отримав «прийнятне уявлення» про те, як вона виглядала. Звичайно, це місце й далі залишалося популярним. Під час однієї недільної прогулянки Олмстед із хлопцями почули там чотири оркестри, побачили ятки із закусками й кілька тисяч людей, які гуляли стежками. Під Ейфелевою вежею стояла довга черга.
Постійно думаючи про чиказький проект, Олмстед уважно придивлявся до кожної дрібниці. Газони були «доволі слабенькі», гравієві хідники «не тішили ні око, ні ногу». Активне використання правильних квіткових клумб на паризькій виставці йому геть не сподобалося. «Мені здалося, — писав він про ті клумби Джонові до Брукліна, — що вони як мінімум порушували душевний спокій і виглядали геть без смаку й по-дитячому, якщо не були взагалі варварським ударом по виставці, порушуючи її гідність, широту, єдність і врівноваженість». Він повторив свою посутню вимогу, щоб в оформленні виставки в Чикаго «керувалися простотою і стриманістю й уникали дешевих ефектів та цяцькування».
Після цього візиту він знову запалав бажанням перевершити парижан. Бьорнем і його архітектори втратили з поля зору те, якою має бути всесвітня виставка. У Парижі будівлі, писав Олмстед, «є значно більш барвистими й багатшими на кольорові прикраси, і в них менше ліпнини та скульптур, ніж я очікував. Вони більше демонструють відповідність своїй меті, більшою мірою видаються створеними з нагоди ярмарку, а не якимись постійними архітектурними монументами, як у нас. У мене виникає питання, чи не є це нашою вадою, чи не надто вони виглядатимуть помпезно в цій архітектурній величності, щоб їх ще й перевантажувати скульптурними та іншими оздобами заради грандіозності й пишноти».