Робітники встановили три паралельні залізничні колії уздовж будівлі. По них на залізничних колесах мав їздити гігантський пересувний кран із трьома високими стрілами, які оберталися на платформі. За допомогою цього крана можна було встановлювати по три балки одночасно. За проектом Джорджа Поста мало бути 22 балки, кожна вагою 200 тонн. Лише для доправлення цих деталей до парку було потрібно 600 вагонів.
У середу 1 червня виставковий фотограф Чарльз Арнольд зробив світлину цієї будівлі, щоб увічнити процес її будівництва. Поглянувши на неї, навряд чи хто повірив би, що цю споруду можна завершити за ті чотири з половиною місяці, що лишилися до Дня посвяти. Балки вже були на місці, а дах — ще ні. Стіни тільки зводилися. Коли Арнольд зробив своє фото, над будинком працювали сотні людей, але їх майже не видно — настільки він гігантський. Драбини, які вели з одного поверху риштовань на інший, нагадували сірники й надавали будові крихкого й ніжного вигляду. На першому плані — гори будівельного сміття.
За два тижні Арнольд зробив новий знімок — і на ньому вже зовсім інша сцена: ми бачимо руйновище.
Пізно ввечері 13 червня, щойно перед дев’ятою, на територію майбутнього ярмарку налетів черговий шквал, і він, здається, теж націлився на Будинок виробників і вільних мистецтв. Великий шмат північної частини будівлі завалився, що, у свою чергу, пошкодило високу галерею, яка мала обрамляти будівлю всередині. На підлогу попадало 30,5 тисяч метрів дощок. На фото Арнольда, яке зафіксувало цю катастрофу, видно крихітного чоловічка — можливо, то сам Бьорнем, — який стоїть перед величезною горою поламаного дерева й погнутої сталі.
І треба ж — саме ця будівля постраждала!
Забудовник Френсіс Еґнью визнав, що стіну недостатньо зміцнили, але звинуватив у цьому Бьорнема: мовляв, це він підганяв робітників.
Тепер Бьорнем підганяв їх ще сильніше. Він здійснив свою погрозу й подвоїв кількість робітників у Будинку виробників. Будували і вночі, і в дощ, і в жахливу спеку. Лише в серпні на цій будові загинуло троє. В інших частинах парку загинуло ще четверо, а ще десятки постраждали від переломів, опіків та інших травм. На виставці, як потім згадував один із них, стало небезпечніше працювати, ніж у шахті.
Бьорнем знов і знов вимагав ширших повноважень. Постійні конфлікти між Виставковою компанією і Національною комісією стали майже нестерпні. Навіть ті, хто вивчав їхні справи за наказом Конгресу, визнавали, що накладання сфер відповідальності є джерелом незгоди й невиправданих витрат. У їхній доповіді рекомендувалося удвічі зменшити платню Девісові: очевидна ознака того, що баланс сил змінився. Компанія з комісією уклали мир. 24 серпня виконавчий комітет призначив Бьорнема керівником робіт. Начальником усього.
Невдовзі Бьорнем розіслав листи всім головам відділів, у тому числі Олмстедові. «Я отримав особистий контроль над усією роботою, яка відбувається на території Всесвітньої “Колумбівської” виставки, — написав він. — Отже, з цього моменту й до наступного розпорядження ви доповідаєте виключно мені й отримуєте вказівки особисто від мене».
У Піттсбурзі молодий інженер — спеціаліст зі сталі — дедалі більше переконувався, що його відповідь Ейфелю може вдатися. Він попросив колегу зі своєї інспекторської фірми В. Ф. Ґронау розрахувати ті сили, які діятимуть на частини його споруди. Мовою інженерів, у цій конструкції був невеликий «мертвий вантаж» — тобто статична вага нерухомої маси з цегли і сталі. Більша її частина була «живим вантажем», — тобто її вага змінювалася з часом, як тоді, коли поїзд переїжджає через міст. «У мене таких прецедентів не було», — зауважив Ґронау. Через три тижні напруженої праці він усе ж таки отримав детальні розрахунки. Цифри були переконливі, навіть для Бьорнема. У червні бюджетний комітет дав згоду на будівництво того проекту. На нього було отримано концесію.
Наступного дня комітет скасував це рішення — передумали після ночі зі снами про шалені вітри, відчайдушне рипіння металу та дві тисячі життів, загублених в одну мить. Один із членів комітету назвав проект «монструозним». Інженери підспівали: ні, це не можна будувати, принаймні без загрози для безпеки!
А проте його молодий автор не визнав своєї поразки. Він витратив 25 000 доларів на креслення і додаткові специфікації, отримавши згоду групи інвесторів, серед яких були два видатні інженери — Роберт Гант (голова великої фірми в Чикаго) і Ендрю Ондердонк, відомий тим, що допоміг збудувати Канадську тихоокеанську залізницю.