Невдовзі він відчув, що стан речей змінився. Наче з неба впав новий відповідальний за «Мідвей» — Сол Блум, який, здається, був готовий братися за все на світі — що новіше й дивніше, то краще. А Бьорнем отримав практично необмежену владу над будівництвом виставки.
Інженер підготувався до третьої спроби.
У перший тиждень вересня 1892 року Олмстед і його юні супутники поїхали з Англії додому, відпливши з Ліверпуля на «Місті Нью-Йорку». Море було бурхливе, плавання нелегке. Морська хвороба звалила Маріон у ліжко, а Ріка постійно нудило. Олмстед і сам знову відчув, що його здоров’я погіршилося. Безсоння повернулося. Він писав: «Коли я повертався, то був ще більш недужий, ніж коли відпливав». Однак нині він уже не мав часу на відновлення сил. До Дня посвяти зостався всього лише місяць, а в Гаррі Кодмена знову заболів живіт, як тоді влітку. Олмстед рушив до Чикаго, щоб керувати ландшафтними роботами, доки Кодмен одужує. «Мене досі сильно мучить невралгія і зубний біль, — писав Олмстед, — і я втомився від цього наростання страху, тривоги і хвилювання».
У Чикаго він побачив: парк помітно змінився. Будинок шахтарства був готовий, Будинок рибальства теж. Решта споруд була цілком у процесі роботи, навіть — о диво! — велетенський Будинок виробників і вільних мистецтв, де по риштованню і даху метушилися сотні робітників. Тільки для підлоги тієї будівлі використали п’ять вагонів цвяхів.
У запалі будівництва, щоправда, постраждав пейзаж. Землю тут і там прорізали тимчасові стежки та рейки. Колеса всіляких возів і фургонів виорали глибокі колії по майбутніх стежках, доріжках і газонах. Усюди валялося сміття. Якби хтось уперше побачив територію в той момент, то подумав би, що люди Олмстеда, мабуть, узагалі ще не починали роботу.
Олмстед, звичайно, знав, що зроблено величезний поступ, але помітити його могло лише око професіонала. Там, де раніше була гола земля, вже утворилися лагуни. Тих горбів, на яких стояли будівлі, раніше не було: їх створили за допомогою грейдера. Минулої весни працівники Олмстеда посадили практично все те, що чекало свого часу в виставкових розплідниках, а ще 200 000 дерев, водяних рослин і папоротей, 30 000 верб — і все це під орудою його головного садівника з промовистим ім’ям-прізвищем І. Ден («Іден» — так англійською мовою читається назва Едем).
До Дня посвяти Бьорнем хотів, щоб люди Олмстеда зосередилися на розчищенні території та прикрашанні її квітами й тимчасовими ділянками дерну. Олмстед розумів, що це необхідно зробити, але ці дії суперечили його принципу облаштовування ландшафтів на десятиліття вперед. «Звичайно, основна робота від того страждає», — писав він.
Проте за його відсутності сталася й одна, без сумніву, позитивна зміна. Бьорнем дав концесію на виставкові кораблі компанії «Electric Launch and Navigation», і та зробила дуже симпатичне електричне судно — якраз таке, як хотів Олмстед.
У День посвяти навіть преса доволі тактовно не звернула увагу на дещо голий вигляд території і відчуття незавершеності Будинку виробників і вільних мистецтв. Якби вони зробили інакше — то була б зрада Чикаго й усієї країни.
Уся Америка передчувала урочисту посвяту. Френсіс Дж. Белламі, редактор часопису «Youth’s Companion» («Друг молоді»), подумав, що було б гарно, якби того дня всі американські школярі одночасно зробили щось для всього народу. Він склав звернення, яке Бюро у справах освіти розіслало майже до кожної школи. Як і оригінальний текст Белламі, воно починалося словами: «Я закликаю вас до вірності нашому Прапору й Республіці, яку він утілює…»
З великим парадом Бьорнем та інші достойники підійшли до Будинку виробників і вільних мистецтв, де ціла армія з 140 000 жителів Чикаго заповнювала приміщення площею два акри. Сонячні промені проходили крізь туман пари від людського дихання. П’ять тисяч жовтих стільців стояло на платформі для промовців, застеленій червоним килимом, а на тих стільцях сиділи підприємці в чорному, іноземні забудовники й духовні особи в багряному, ліловому, зеленому й золотавому вбранні. Колишній мер Картер Гаррісон, який знову брав участь у виборах на п’ятий термін, бродив залою і потискав руки, його чорний капелюх з опущеними крисами в юрбі зустрічали радісними криками. З другого боку п’ятитисячний хор співав «Алілуя» Генделя під акомпанемент п’яти сотень музикантів. У якийсь момент, згадує один зі свідків, «Дев’яносто тисяч людей раптом підвелися на ноги й одночасно замахало дев’яноста тисячами білосніжних хусточок; у повітрі закрутилися спіралі пилу, затремтіли до залізних ребер височезної стелі… У голові паморочилося, уся будівля немовби загойдалася».