Приміщення було настільки гігантське, що хор потребував візуальних сигналів, щоб знати, коли промова закінчилася і можна починати нову пісню. Мікрофонів ще не існувало, тож ті промови могла чути лише мала частина аудиторії. Решта, напружуючи всі сили, намагалися вловити бодай що-небудь, бачили вдалині постать, яка відчайдушно жестикулювала, а її голос губився в трясовині шепотів, кашлю й рипіння черевиків. Гарріет Монро, поетка й своячка Джона Рута, була там присутня і бачила двох найвидатніших промовців країни, полковника Генрі Воттерсона з Кентуккі й Чонсі М. Деп’ю з Нью-Йорка, які по черзі виходили на трибуну: «Обидва промовці кидали слова, немов вітер, до величезної маси глядачів, яка шепотіла, шуміла й не могла нічого почути».
То був великий день для міс Монро. Вона склала з нагоди цієї події довгий вірш — «Колумбівську оду» й умовляла своїх численних впливових друзів внести її читання в програму свята. Вона з гордістю спостерігала, як актриса читала її вірш до кількох тисяч людей, які могли почути. На відміну від більшості присутніх, Монро вважала свою оду блискучим, гарним твором, навіть замовила в друкарні п’ять тисяч примірників для продажу. Гарріет змогла продати кілька штук і пов’язала таку низьку популярність із тим, що в Америці дедалі менше людей захоплюються поезією.
Тієї зими вона спалила решту примірників у грубці.
Прендерґаст
8 листопада 1892 року Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст, божевільний ірландський іммігрант і палкий прихильник Гаррісона, взяв у руки поштову картку. Йому було двадцять чотири роки, і попри те, що його душевна недуга прогресувала, він і далі працював на «Inter Ocean» відповідальним за доставку. Картка, як і всі інші, мала 10 см ширини, з одного боку чиста, з поштовою емблемою й одноцентовою маркою з другого. За часів, коли складання довгих листів було щоденною справою, люди зі здоровим глуздом сприймали такі картки як найменш зручний спосіб листування, хіба що трохи кращий за телеграму, але для Прендерґаста цей прямокутничок цупкого паперу був засобом, щоб хтось його почув посеред усіх цих хмарочосів і палаців.
Цю картку від адресував «А. С. Трюдові, юристу». Це ім’я він накидав великими кривулястими літерами, немовби намагаючись чимшвидше виконати тяжкий обов’язок підписування поштівки, щоб перейти до самого тексту.
Не дивно, що Прендерґаст обрав Трюда одним зі своїх адресатів. Прендерґаст багато читав і добре володів інформацією щодо трамвайних аварій, убивств і махінацій у ратуші, які так яскраво описувалися в місцевій пресі. Він знав, що Альфред С. Трюд — один із найкращих кримінальних адвокатів Чикаго і що час від часу він виконує роль державного прокурора: така практика була звичайною в особливо серйозних справах.
Прендерґаст списував свою картку від гори до низу, зліва направо, не дуже переймаючись рівністю рядків. Він так міцно стискав перо, що надавлював собі заглибини на пальцях. «Дорогий містере Трюд, — почав він. — Чи не дуже ви постраждали? — (У газетах писали, що Трюд потрапив в аварію, діставши незначні ушкодження.) — Ваш покірний слуга просить дозволу висловити вам своє щире співчуття і віру, що хоча ви ніколи його й не бачили, але у вас не залишиться жодних сумнівів щодо щирості його співчуття вашому нещастю — і він зичить вам швидкого одужання від наслідків нещасного випадку, який із вами стався…»
Він писав у такому дружньому тоні, що, мабуть, Трюд сприйняв би його за рівного. Почерк на поштівці дедалі вужчав і дрібнішав, доки починав нагадувати не письмо, а щось витиснуте на папері. «Я маю надію, містере Трюд, що ви дійсно розумієте, що з точки зору закону найвищою владою є Ісус Христос, — і також вам відомо, що весь закон залежить від двох заповідей: люби Бога над усе і люби ближнього свого, як самого себе, — ото, коли ваша ласка, сер, і є дві найбільші заповіді…»
Послання бігло від теми до теми зі швидкістю потяга, який проїжджає вантажні склади. «Чи бачили ви картинку, там товстун шукає собаку, а той собака сидить біля його ніг і навіть не здогадується, в чому річ, — ви помітили там кота?»
Завершувати послання він ніяк не став. У нього просто закінчилося місце — і він відіслав свою поштівку.
Трюд це прочитав і не надав поштівці жодного значення, як листу від божевільного. Кількість отаких неспокійних людей, здається, зростала з кожним роком. Їх було повно у в’язниці, як потім підтвердить її працівник. Дехто з них неуникно ставав небезпечним — наприклад, Шарль Ґіто, який убив президента Ґарфілда у Вашингтоні.