Того самого вечора Олмстед писав до Джона в Бруклін. Кожна сторінка його листа сповнена втоми й смутку. «Схоже, настав час, коли я вже ні на що не годжуся, — писав він. Робота в Чикаго починає виглядати геть безнадійно… Стан речей дуже простий: ми не зможемо виконати тут свого обов’язку».
На початку березня Олмстед з Еліотом повернулися до Брукліна. Тепер Еліот став повноправним партнером маестро, і фірма дістала назву «Олмстед, Олмстед і Еліот». Роботи на виставці все ще робилися із запізненням і викликали велике занепокоєння, проте стан здоров’я Олмстеда та його інші справи змусили його залишити Чикаго. З глибокими недобрими передчуттями Олмстед залишив виставкові справи на свого уповноваженого Рудольфа Ульріха, який втратив його довіру. 11 березня Олмстед надіслав Ульріхові довгого листа із вказівками.
«Я ще ніколи в житті, в жодній із моїх численних праць, де мав широкі повноваження, не довіряв стільки речей помічникові чи співробітникові, — писав Олмстед. — Але в тих складних обставинах, у яких ми опинилися через смерть містера Кодмена та моє погане здоров’я, а також постійний тиск моїх інших обов’язків, я більш ніж будь-коли схильний прийняти такий спосіб дій зараз і надалі. Проте мушу зізнатися: я не можу зробити це без великих хвилювань».
Він дав чітко зрозуміти, що причина отих хвилювань — Ульріх, а точніше, його «органічна схильність» втрачати з поля зору загальний план і розпорошуватися на дрібні завдання, які краще доручати підлеглим. Ця риса, якої боявся Олмстед, робила Ульріха вразливим для вимог інших офіційних осіб, особливо Бьорнема. «Ніколи не забувайте, що наша особлива відповідальність як ландшафтних митців стосується передусім широкого, загального краєвиду виставки, — писав Олмстед (курсив його). — Цей обов’язок полягає не в тому, щоб влаштувати сад чи ефектність цього саду, а стосується краєвиду виставки як єдиного цілого; передусім і понад усе — краєвиду в широкому і всеохопному розумінні… Коли, в разі браку часу, засобів чи сприятливої погоди, ми не зможемо зробити певні деталі оздоблення, то це ще буде пробачно. Але якщо нам забракне засобів створення широких пейзажних ефектів — ми не виконаємо нашого першого і найголовнішого обов’язку».
Далі він називає Ульріхові ті речі, які особливо хвилюють його у зв’язку з ярмарком, зокрема колорит, обраний Бьорнемом з архітекторами. «Дозвольте нагадати вам, що вся територія виставки дістала серед людей назву “БІЛЕ МІСТО”… Я боюся, що на тлі ясного блакитного неба й синього озера величезні маси білого, чисті й блискучі, на жаркому літньому сонці Чикаго, разом із блиском води як на території виставки, так і поза нею, тиснутимуть на глядача». Оце, писав він, робить особливо важливим створення противаги у вигляді «густих, широких, розкішно-зелених мас листя».
Звичайно, імовірність того, що виставка не вдасться, спадала на думку Олмстедові й турбувала його. Часу було обмаль, погода жахлива. Весняний сезон насадження збирався бути коротким. Олмстед уже почав продумувати альтернативні шляхи. Попереджав Ульріха: «Не беріться робити нічого такого в декоративному садівництві, щодо чого ви не маєте цілковитої впевненості в часі й засобах, потрібних для ідеального виконання справи. Мало чим можна дорікнути простому, охайному зеленому газону. Не бійтеся простих, позбавлених декору, гладеньких поверхонь».
Декоративних елементів, напучував його Олмстед, краще зробити дещо замало, ніж забагато. «Хай краще вважатимуть наш ландшафт занадто простим і скромним, навіть дещо порожнім, аніж занадто пишним, яскравим, переобтяженим дешевими оздобами. Виявляймо аристократичний смак».
У Чикаго мело, намітало великі кучугури. День при дні сніг сотнями тонн навалювався на дахи в Джексон-парку. Виставку готували під теплу пору року, вона мала працювати з травня до жовтня. Нікому не спало на думку проектувати дахи, які б витримували таке небачене снігове навантаження.
Ті, хто працював на Будинку виробників і вільних мистецтв, почули скрегіт поламаної сталі й розбіглися. У величезній хмарі снігу й сріблястого скла дах будівлі — дива інженерної думки ХІХ століття, найбільшого відкритого приміщення в історії — провалився на підлогу.
Невдовзі після події репортер із Сан-Франциско приїхав до Джексон-парку. Він прибув готовим до того, щоб дивуватися великим досягненням Бьорнемової армії будівельників, а натомість не розумів, що й думати про те, що відкрилося його очам серед голого скрижанілого пейзажу.