Така дотепна відповідь повеселила Чикаго, принаймні більшість містян. Проте на певному рівні зауваження Мак-Аллістера кололи очі. Мак-Аллістер висловлювався особливо зверхньо, але всім було зрозуміло, що за ним стоїть істинно аристократичний дух Нью-Йорка. У чиказької еліти завжди був глибокий комплекс меншовартості. Діловими навичками та кмітливістю до чиказців дорівнятися не міг ніхто, але серед представників міської верхівки поширене було таємне переймання: місто у своєму потужному комерційному поступі не розвиває в людях їхні кращі риси. Виставка мала стати таким собі величезним білим прапором, яким Чикаго махатиме перед місіс Астор. Виставка з усіма цими розкішними класичними будівлями, повними витворів мистецтва, з чистою водою й електричним освітленням, із навіть більшою, ніж треба, кількістю поліції — то була совість Чикаго, і місто дуже хотіло, щоб вона з’явилися.
Бьорнем особливо яскраво втілював отой чиказький комплекс. Після того, як йому відмовили у вступі до Гарвардського та Єльського університетів, у «правильному» початку кар’єри, він став сором’язливим знавцем прекрасного. Він влаштовував концерти вдома й на роботі, належав до найкращих клубів, колекціонував найкращі вина, а тепер очолював найбільшу мирну кампанію за всю історію Америки. А проте у світській хроніці ніколи не писали про сукню його дружини, коли вони разом ходили до оперного театру, як розповідалося про вечірнє вбрання мадам Палмер, Пуллмен чи Армор. Ярмарок мав стати спокутою для Бьорнема та для Чикаго. «Іноземці уже визнають нашу матеріальну велич і те, що ми близькі до досконалості в нашому виробництві й торгівлі, — писав він. — А водночас заявляють, що ми не досягли таких висот у культурі. Думка та праця нашої організації від самого початку спрямовані на те, щоб зруйнувати таке усталене враження».
Також поради виходили цілими книжками. Аделаїда Голлінґворт вирішила на честь Всесвітньої виставки видати незадовго до цієї події понад сімсотсторінкову «Колумбійську кулінарну книгу». Хоча в цій книжці й були переконливі рецепти холодцю з кукурудзяним борошном, яловичих щік, печеної телячої голови, а також поради з приготування єнота, посума, бекаса, чайки й чорних дроздів (пиріг із дроздами) а також «як смажити білку чи готувати з неї рагу або фрикасе», то було значно більше, ніж просто кулінарна книга. Голлінґворт характеризувала її як загальний посібник для молодих господинь із мирного, оптимістичного й гігієнічного господарства. Жінка має задавати тон усьому дню. «Сніданковий стіл не повинен являти собою низку рецептів з лікування від поганих снів і пригніченості, він має стати тим місцем, де звучить перша радісна нота дня». Місцями поради Голлінґворт мали певні вікторіанські специфічні риси. У порадах із прання шовкової білизни було сказано: «Якщо предмет чорний, додайте трохи амонію замість кислоти у воду до полоскання».
Однією з постійних тогочасних негараздів був «неприємний запах від ніг», з огляду на поширену звичку мити ноги раз на тиждень. Щоб побороти цю проблему, Голлінґворт радила: «Візьміть одну частину соляної кислоти на десять частин води; натирайте розчином ноги щовечора перед відходом до сну». Щоб з рота не пахло цибулею, випийте міцної кави. Устриці — найкраща принада на щурів. Щоб вершки краще збивалися, додайте піщинку солі. Щоб молоко довго не скисало, додайте хрону.
Голлінґворт також давала мудрі медичні поради, як-от: «Не сидіть між хворим на лихоманку й вогнем» — і наводила всілякі способи невідкладної медичної допомоги, наприклад у разі випадкового отруєння. Серед способів, які добре викликають блювоту, був і такий, як тютюновий клістир.
Якоб Рііс, журналіст із Нью-Йорка, який заповзявся відкрити читачам жахливі умови життя американської бідноти, прибув до Чикаго, маючи наразі серйозніші плани. У березні він виступав з промовою в «Галл-гаусі», новітньому соціальному центрі, заснованому Джейн Аддамс — «святою Джейн». «Галл-гаус» став бастіоном прогресивної думки, повним вольових молодих жінок, «між яких, — як описував один відвідувач, — інколи трапляються й серйозні, запобігливі й люб’язні чоловіки, які, перепрошуючи, тихенько ходять із кабінету до кабінету». Кларенс Дарроу регулярно ходив пішки з поблизького «Рукері» до «Галл-гаусу», де його інтелект і вміння співчувати знедоленим викликали захоплення, але позаочі обговорювався його неохайний одяг і далека від ідеалу особиста гігієна.