Мельхіор спам'ятав собі слова, які пробурчав колись старий Панкрас, коли вперше відкрив на картині Мельхіора цих чудовиськ. Виходить, то були диявольські почвари. Раптом ці слова раптом не мали в собі нічого загадкового, дуже добре вони пояснювали, що виповзало зі змучених грудей – народжені з думки дива, спокуси та підлоти, які пекло день за днем підсовує нашій душі. Він один, Мельхіор Хінтам, дав їм видимий кшталт. Коли він поставив картини в одному рядкові перед собою, то з відразою дивився на "Танок Смерті". Він знав: через ці образи виразив правду, яка не сміла бути таким чином вираженою, він послужився палітрою та пензлем, щоб виявити щось, що переходило всі обумовлені правилами шляхи мислення і малювання, що прокладало путі самому дияволу… Він чув себе як після тяжкої хвороби, коли сунув "Танці Смерті" в кут майстерні – хай там їх покриє темрява, обмотає павутиння. В якусь мить він навіть був готовий побігти до свого пробоща, щоб висповідатися, яким він сам піддався дивним спокусам пекла, і показати йому власні диявольські видіння. Але його утримав незнаний страх, ледь чи не сумнів – якби то в цьому новому, вперше у нього виявленому способі малювання, який він прикривав навіть від осуду священика, було щось, що належало виключно йому, тільки йому…
2.
Після довготривалої гарячки, що завітала до нього, Мельхіор дивився в життя вже більш тверезо. Місто надалі існувало і не відрізнялося від давнього; безлад цеглин, тростини і деревини, де під сонячним чи дощовим небом люди спішили і важко працювали; він знову бачив їхні чини і проступки з усім, що вони в собі крили. Художник, як колись, прогулювався під величезною вежею, і як колись Великий Громмерт нагадував, відбиваючи години:
Коли пожежа вибухає, гукаю,
Коли війна в країні – гримлю,
Але ж коли мир в усьому світі –
Радісним співом його дарю.
Тріщали іскри в кузні; Мельхіор вдихав свіжий запах хлібу, який витягали з печі, вітався з монашками під Валами, і вони його вітали. Він бачив, як з-за городів та загород виповзає світанок, який в сонячні дні посилюється аж до ясного, високого пломеню; вечори сповивали фортецю в кардинальський пурпур, а поміж невеличкими вежами миготіли зірки. Все здавалося незмінним, і все було іншим. Загостреними почуттями Мельхіор чув, що випадки минулих зимових місяців потрапили в схований нерв міста. Той, хто раніше клявся і пишався хоробрістю герцога, зараз сидів тихенько, а от ті, що працювали власними руками, дрібні ремісники та підмайстри підносили голос, сміліше показували своє правдиве обличчя, у вуличні говірки кидали зухвалі слова, наче гірчицю на селянську ковбасу. Бургундці впали з золоченого цоколя, якщо взагалі можна було говорити ще про бургундців. Щоправда, виповз цілий мурашник герцогських бастардів, але єдиним і законним спадкоємцем була дочка полеглого властителя, яку у фламандських містах майже ув'язнювали. Спритні містяни силою заставили її підписати не один документ, щоб прикласти його до вже існуючих… Вісті про це доходили і до Брабанту, не треба було південного вітру, щоб вони прилетіли сюди. А якщо у місті не палали будинки маршалків та суддів, якщо для мера Сюетмонда та його зарозумілої дружини ще не звели шибениці, то у простого люду багато чого було на душі, і вистачило б будь-що, щоб полилася гірка жовч. І пани про це відали.
Мельхіор замкнувся вдома і малював. Він підтримував кімнати в чистоті, готував собі просту їжу в маленькій кухні. Як і батько, він любив мандрувати довкола міських мурів і дивитися, що наближається ззовні. Селянські вози та пороми з півночі та заходу з'являлися все рідше, і були вони менш завантаженими, ніж раніше, а селяни були трохи нужденнішими. На півдні він бачив мертві піски, дороги, що розбігалися, убогі хати, ліси, повні зайців та сов. Скільки б разів він не споглядав в ту сторону, завжди думав про грабіжницькі загони солдатів, про чужих жорстоких людей у позолочених обладунках, про грабунки та насилля над мирним життям. Після таких прогулянок Мельхіор повертався додому, сідав біля вікна в лагідному, зеленуватому смерканні літнього дня і переглядав малюнки свого майстра, або ж дивився на картини, які той йому залишив; тоді з зітханням заспокоювався настільки, що міг зробити швидкий ескіз якогось Розп'яття чи Іоанна Хрестителя в простій, старомодній та суворій манері, яку передавало мистецтво покійного вчителя. Нещодавно набута таємниця світлих, прозорих фарб, за якими, здавалося, полум'яніло світло, видавалася йому в такі миті майже легковажною, і Мельхіор знову занурювався в задуму. Але приходив парафіяльний священик, оглядав те, що Мельхіор намалював, і, ощасливлений, плескав у долоні, волаючи: